Смерть Олега

Після славного походуНа далекий ЦаргородКнязь в палатах бенкетуєІ частує воєвод.

На столах у вазах грецькихДивні овочі цвітутьЗолоті, пахучі винаСтрумнем соняшним течуть.

Навкруги шумлять розмовиПро походи, про бої,Та про лицарів, що склалиБуйні голови свої,

Як колись човни у моріНаплили на ланцюги,Як стояли перед нимиІ трусились вороги.

„О, ще нас не кинув Волос,Ще нас милує Перун“.Коли зирк — в палати входитьСивий, згорблений віщун.

— „Князю, знову перемогуПророкую я тобіЗнову ти з хоробрим військомПереможеш в боротьбі“.

— „Слава князеві й вояцтву!Хай на вік щастить війна!“Воєводи закричалиІ частують віщуна.

Князь встає і йде до діда.— „А чи знає мій віщун,У якім бою стрілоюВ мене кине бог Перун?“

— „Не на крилах стріл ПерунаПринесеться смерть твоя,Ти загинеш, славний князю.Від коханого коня“.

І замовкли враз розмови,І спустилися чарки,І з палат, схилившись, вийшлиВоєводи й вояки.

І сказав Олег уранці:— „Не сідлайте більш коня!Хай стоїть і їсть у стайніДо мого страшного дня“.

Знов то тихо, то трівожноПотекли за днями дні.Пятий рік уже минаєТо в походах, то в війні.

Знов бенкет в палатах княжих,Знов старшини й воякиЗ запашним вином і медомДержать підняті чарки.

Князь згадав бенкет колишнійІ коханого коня— „Приведіть його“, сказав він,„Хоч на його гляну я“.

— „Вже давно дощі змивають,А обсушують вітриЙого кости в чистім поліБіля Лисої гори“.

Князь помовчав і всміхнувся:— „Брешуть, дурять віщуни!Бач: кістки… Коня подайте:Подивлюсь хоч де вони!“

І Олег у поле їде.Вгледів кості, зліз з коняІ ногою став на череп…Нагло виповзла змія,

Обвилась, впялася в ногу!..Скрикнув князь і на коніВін летить в свої палати,Щоб погаснути в огні.

На високу ЩекавицюКнязь зібрався у поход…Йде, схилившись, за труноюЙого військо і народ.