Смерть Ігоря

Квітне Київська державаІ могутня, і страшна.Майже всі вона зєдналаУкраїнські племена.

Не могла лише скоритиНапівдиких Деревлян,Що жили в лісах дрімучихГеть на захід від Полян.

Що не вміли зрозумітиЗаповіти золоті,Що в єднанні тільки сила,В злуці, в спільності, в гурті,

Що тоді лише ДержаваБуде дужа і міцна,Коли всі в одно зіллютьсяУкраїнські племена.

Двічі вже розбив їх ІгорВдруге платять вже вониШкіри чорної куниці —Дань невдалої війни.

Та скоритися не хочуть,Відокремилися знов.І у третє гнівний ІгорВійсько скликав і пішов.

На нараді з князем МаломДеревляне день і ніч.Віщуни стоять, ворожать,Мал насупився, як сич.

Хтось найстарший, наймудрішийПромовляє наразі:„Здавна радились зо мноюІ бояре і князі.

І тепер я дам пораду:Воно так: як вовк з двораВитяг дві чи три овечки,Вже не ждіть тоді добра:

Передушить всю отаруДо останньої вівці.Як ви впораєтесь з вовком,Що ви зробите, борці?

Віддасьте йому отару,Ту, що пасли, стерегли?“— „Убємо кілками звіря!“Деревляне заревли.

І рішають одностайноВбити Ігоря в бою.І на тім вони скінчилиРаду-бесіду свою.

Наче в бурю Чорне Море,Віковічний ліс гудеЧерез ліс дрімучий, темнийВійсько Ігоря іде.

Без дороги йде поволі,Здобуває кожний крок.Тут дерева повалились,Там болото, там пісок.

Так воно іде до ночі,З лісом бореться йдучи.На руках кріваві рани,В піхвах заткнуті мечі.

Але що це?! Деревляне!Деревляне з трьох боків!!„Оточили!! Ми в неволі!Гей, до зброї, до мечів!“

Та було уже запізно:Деревлянські воякиНалетіли, як на здобичНалітають хижаки.

Перебили княже військо,Порубали, посікли,Князя Ігоря самогоОбезброїли, взяли.

І, не стримуючи помсти,Гніву лютого свого,Враз два дерева згинаютьІ привязують його.

І, два дерева нагнувшиВипускають нагло з рук, —І живцем роздертий ІгорУмірає серед мук.

Так за дужу Україну,За Соборну Ігор вмер.За Соборність УкраїниУмірають і тепер.