Саул

В непробудимому Китаї,В Єгипті темному, у нас,І по-над Індом і ЄвфратомСвої ягнята і телятаНа полі вольнім вольно пасЧабан, було, в свойому раї. —І гадки-гадоньки не має:Пасе, і доїть, і стрижеСвою худобу та співає.Аж ось — лихий царя несеЗ законами, з мечем, з катами,З князями, темними рабами.В-ночі підкрались, зайняли́Отари з поля, а пасущих,І шатра їх, убогі ку́щі,І все добро, дітий малих,Сестру, жену, і все — взяли́,І все розтли́ли, осквернили,І оскверне́них, худосилих,Убогих серцем, завдали́В роботу-ка́торгу. МиналиЗа днями дні. Раби мовчали,Царі лупилися, росли,І Вавилони мурували.А маги, бонзи і жерці(Неначе наші пан-отці)В храма́х, в пагодах годувались,Мов кабани царям на салоТа на ковба́си. І царіСамі собі побудувалиХрами, кумирні, олтарі —Раби німії покланялись.

Жидам сердешним заздро стало,Що й невеличкого царяІ з кізяка хоч олтаря́У їх немає. ПопросилиТаки старого Самуіла,Щоб він, де хоче, там і взяв,А дав би їм, старий, царя.Ото-ж премудрий прозорливець,Поміркувавши, взяв єлей,Та взяв од козлищ і свинейТого Саула здоровила,І їм помазав во царя!

Саул, »не будучи дурак«,Набрав гарем собі чима́лий,Та й заходився царювать.Дивилися та дивувалисьНа новобранця чабаниТа промовляли, що й вониТаки́ не дурні: »Ач якогоСобі ми виблагали в БогаСамодержавця!« А СаулБере і город і аул,Бере дівча, бере ягницю,Будує ке́дрові світлиці,Престол із золота кує,Благоволе́ння оддаєСвоїм всеподданні́йшим голим;І в багряниці довгополійХодив по хра́мині, ходив,Аж поки, лобом неширокий,В своїм гаремі одинокий,Саул сердега — одурів.

Неза́баром зібралась рада:»Панове, чесная громадо!Що нам робить? Наш мудрий цар,Самодержавець-господар,Сердешний — одурів! Панове!Чи нам його тепер лічить?Чи заходиться та зробитьЦаря здоровшого?« По мові,По мудрій раді розійшлисьСмутнії пастирі.

В кедро́вій,В новій палаті цар не спить,Не їсть, не пє, не гомонить,А мовчки долі всемогучийДере порфиру на онучі,І ніби морщить постоли́,Плете воло́ки, озуває,І у кедрових стін новихПро батькове осля́ питає;То візьме скипетр і заграє,Мов на сопілці. І Саул,Чабан Саул, сидить, співає,Поки́ не втне »на караул!«І Самуі́ла не згадає.

Ото-ж вельможі й чабани,Веніами́нові внуча́та,Телця отрокам принесли́,Щоб їм дозволено співатиУ сінях царських. Заревла́Сивоборода, волохатаРідня Саулова пузата,Та ще й гусля́ра привела,Якогось чабана Давида.»І вийде цар Саул, і вийде«Чабан співає — »на війну!...«

Саул прочумався — та й ну,Як той москаль, у батька, в матірСвою ріденьку волохатуІ вздовж і впо́перек хрестить;А гусляра́ того́ ДавидаТрохи не вбив... Як-би́ він знав,Яке то лихо з його вийде,З того лукавого Давида,То мов гадюку-б розтоптавІ ядовитую-б розтерГадючу слину! А теперПлугами, ралом не розоремПрокляту ниву: пророслаКолючим терном. Горе, горе!Дрібніють люди на землі,Ростуть і ви́сяться царі!