Розмова в лісі

Я.

Здорові, дядьку! Що се, ви за злїсного?

Злїсний.

А так, злїсную, бачте, на старі лїта.

Я.

А син же де? Таж він за злїсного тут був.

Злїсний.

При ґрафі за лакея десь в Італії.

Я.

Се що за шматє двигаєте? Прати десь?

Злїсний.

Га! Га! Верети! У дївчат навідбирав.

Я.

Що? За дївчатами вганяєте іще?

Злїсний.

То не з добра, небоже! Панська служба — мус.

Я.

Щож се за служба бігать за дївчатами?

Злїсний.

От видно, що давно в селї ти не бував!Таж управитель лїс сей для селян запер,а тямиш, що товар від давна пасли тут.Тепер нема де раз попасти, ба, немав біднїйших чим погодувать товарину.А в лїсї трави — бачиш сам, до пояса,аж гнуть ся, шепчуть, наче просять ся під серп.Ну, тай ідуть жінки, дївчата крадькома,нажне верету і вже має на весь день.

Я.

Ах, зачинаю розуміти! Ну а випідстерігаєте й верети берете?

Злїсний.

А так. Щож дїять! Заборонено хлопаму лїс — нї кроком анї оком не входить.

Я.

А в вас підносить ся рука у бідних тихверети відбирать за жмінку буряну?

Злїсний.

Підносить ся, небоже. Панська служба — мус.Рука підносить ся, лиш серце трепещить.У снї часом ще причуваєть ся їх плач.

Я.

То управитель у дворі сидить тепер?

Злїсний.

Нї, не сидить. Він на фільварку за селом.

Я.

А двір пустий? Чи може ґрафа ви ждете?

Злїсний.

Нї, не ждемо. Говорять, ґраф нездужає.Максим писав. Подужав троха був торік,і понесло його лихе десь там… такемісточко є, що в карти грають — чи в кістки.Скортїло ґрафа — за годинку просадиввсї гроші й бричку з кіньми. Був би може й весьмаєток там лишив, так дав Бог — вдарилойому на мозок, впав на місцї, наче труп.Його мов трупа винесли, аж мій Максимживенько кинув ся, щось там зробив йому, —він знав уже, при нїм служивши, нападийого недуги, — ну, там зараз лїкаря…І відживили пана ґрафа. То писавМаксим, що лїкарь ґрафови таке казав:»Як би не сей слуга ваш, був би вам конець«.

Я.

Ну, певно ґраф віддячить ся Максимови?

Злїсний.

Ой вже, віддячить ся! У голові йому!Писав Максим, як лїкарь се йому сказав,а він лиш носом покрутив: »Ну, так! Ну, так!«

Я.

І не міркує ще до дому повертать?

Злїсний.

Та хто там знає. От тепер прислав нам тутЯкусь поману. Адже йшли ви по при двір?

Я.

Ну так, ішов.

Злїсний.

І що, не чули вереску?

Я.

Нї, не чував.

Злїсний.

Ну, певно спала десь вона.

Я.

Що за вона?

Злїсний.

Як би я знав або хто будь!Якесь таке, нї птах нї риба, нї жонанї панна, тай говорить не по нашому,мов та синиця цьвенькає, пищить, вищить,в долонї плеще, всюди скаче, бігає,всьому дивує ся, раз плаче, раз сьмієсь.Мале таке та утле, — взяв би, бачить ся,в долоню й другою долонею прикрив,а всюди того повно — двір, гумно і сад,шпіхлїр і коршму й тік — все чисто навідить,усякого зачепить, всїм цїкавить ся —ну, сказано, помана, ще й французькая!

Я.

І хтож вона, чого сюди приїхала?

Злїсний.

Питайте ви мене, я буду вас питать!Фервальтерка, що з нею розмовляєть ся,говорить: »Бог її там може зміркувать«.Та лист прийшов від ґрафа до фервальтераі в містї до старости, щоб в оглядностиїї держали, не перечили нї в чім,мовляв — недужа, хоче тут осьвіжитись.Та де тобі недужа! то живе срібло!Говорю вам: помана, ще й французькая.А ви зайдїть коли — без церемонії,розмовтесь з нею — страх яка розмівнаяНа що вже наші молодицї — тумани,а й з ними щось, калїчачи слова, бересьбалакати, знаками доповняючи.Прийдїть, я знаю — буде рада, ну, тай вамне буде нудно так як там на хуторі.

Я.

Менї не нудно, а з номаною, як виїї назвали, що менї балакати?

Злїсний.

Прийдїть, прийдїть! А то я їй скажу про вас,і зробить вам таке: сама прийде до вас.Їй як що стрілить в голову, то й дїло тут.Їй Богу, се помана, ще й французькая!