Привид

ПРИВИД.

Холодна ніч. Спокійно, важко, звільнаНа місто сніг вогкий паде й паде;З густої тьми журба якась могильнаВихилює лице своє бліде.

Лямпи горять. Колеса світляніїДовкола них тісняться, меркотитьКровавий блиск. Неначе сонні мріїФіякри мигають і гинуть вмить.

На тротоарах ще прохожих сила:Циліндри, шуби, модні боа дамІ драні лахи — ріжнобарвна хвиляПливе, гуде, зіпреться тут і там.

І я в юрбі сумний і одинокийПливу безвладно, щоб від власних думВтекти, — та невідступний і глибокийУ серці все повзе зо мною сум.

І наче той, що тоне і в знесиліШукає гильки, корня, стебельця, —Так я між лиць тих в пестрій люду хвиліШукаю щиро-дружнього лиця.

І враз я здеревів і стрепенувся,Щось горло стисло, в груди сперло дух…Втікать бажав, та не поворухнувся,Мов оглушив мене важкий обух.

То не обух! То йшла передо мноюВисока постать, пря́ма та струнка.Оглянулась, хитнула головою,Моргнула на прохожого панка.

Оглянулась ще раз. Великі очі,Глибокі, темні мов та чорна ніч,Зустрілись з моїми й в бездонній ночіПропали. Двоє їх спішило пріч.

А я стояв мов стовп. Юрба юрбоюМене тручала, штовхала раз-враз,Та я не чув ні холоду, ні болю,Мов огник свідомости в мізку згас.

„Вона!“ Із уст одно те слово присло,Та в нім була маґічна міць страшна!Мов камінь млиновий за шию тислоМене одно се словечко: „Вона!“

Вона, ся гарна квітка „сон царівни“,Котрої розцвітом втішався я,Котрої запах був такий чарівний,Що й досі пяна ним душа моя!

Вона, котрій я все бажав віддати,Весь скарб душі, всі думи, всі чуття,Котрої слід я рад був цілувати.В котрій вбачав красу і ціль буття.

Та, що мене одніським словом сво́їмМогла героєм, ґенієм зробить,Обдарувать надією й спокоєм,Заставить все найвищеє любить, —

Та, що в руці від раю ключ держала,Вона його закинула в багно,І чарівного слова не сказала…Чи хоч в душі гризе її воно?

Не словом — рухом, поглядом холоднимМене зіпхнула в темний рів без дна.Лечу!.. Валюсь! Та там внизу, в безодніХто се пропащий, стоптаний? Вона!

Стій, привиде! Скажи, яка неволяТебе зіпхнула з радісних вершин?Хто смів красу й пишноту сього поляВтоптать в болото і з яких причин?

Чи голод, холод і сирітства сльози,Чи та жага, що серце рве й скребе.Що хилить волю мов та буря лози,На сей торг ганьби випхнула тебе?

Постій! Постій! Я вмію се відчути.Моя любов не згасла ще, горить,Зуміє райський ключ із дна добути,Зуміє рай запертий отворить.

Не чує? Щезла з ним у пітьмі ночі,Лиш вид її прошиб мене як ніж.О, щоб були мої осліпли очі,Булоб в душі яснійш і спокійніш!Відень 6. падолиста 1892.