Притча про піст

Раз цар один на ловах заблудив сяПосеред гір і не було нікогоПри нім, щоб з ним хоч словом обмінив ся.

І зголоднів. А мав с собою многоЇди, та страва в рот йому не йшла,Бо він обідать звик серед шумного

Кружка жінок і слуг. Та ось з селаДалекого пастух іде до стада,І стежка повз царя його вела.

І цар зрадів. „А ось міні розрада!“І крикнув пастуху: „Здоров був, брате!Будь тут міні як вся дворян громада!

„Ходи, сідай зо мною враз снідати,Бо не привик я їсти сам один.“„Здоров був, царю!“ став пастух казати.

„Не може твій покірний селянинСнідать с тобою. Се йому не слід.“„Не може?“ — скрикнув цар. „З яких причин?“

„Бо запросив мене на свій обідЩе старший цар від тебе, цар безодні,Цар неба і землі, цар на весь світ.

„Я, царю любий, піст держу сьогодні.“„Га, добре діло!“ мовив цар. „Та знай:Я цар, оба ми втомлені, голодні…

„Для мене, братіку, свій піст зломай!Снідай зо мною, завтра пость всю днину.“„Я радо, царю, се зроблю, лиш дай

„Міні поруку певну, незрушиму,Що дожину до завтрішнього дняІ проживу всю днину ту і встигну

„Сповнити те, що Богу винен я.“Зворушили царя слова ті пастухові.Він мовив: „Справді, не міні рівня

„Той цар і з ним я не стою у змові,Тобі поруки я не можу дать!Іди й йому ти вірно встій ся в слові!“

Пастух пішов, а цар сів сам снідать.