Притча про нерозум

Стрілець сильце заставив,Спіймалась пташка в мить;Він взяв її, щоб заразГоловку їй скрутить.

Залебеділа пташка:„Ой стрільче, стій, пожди!Я пташечка маленька,Що з мене тут їди?

„Пусти мене на волю,Я дам тобі за теТри добрії наукиНа все твоє житє.“

Стрілець мій здивував ся.„Чи бач, ся дробинаМене навчати хоче!Ну, що там зна вона?“

І мовить: „Добре, пташко!Коли з твоїх наукЯ хоч що-то змудрію,Тебе пущу я з рук.“

І мовить птах: „Не жалуйЗа тим, чи зле, чи гоже,Що сталось раз і більшеВідстати ся не може.“

Стрілець подумав: „Правда!За тим жаліть не гоже,Що сталось раз і більшеВідстати ся не може.“

І мовить птах: „Не рви ся,Завдавши серцю скрути,Що зробиш — розробити,Минуле знов вернути.“

Стрілець подумав: „Правда!Шкода бажань і скрути:Що зробиш — не розробиш,Що сталось — не вернути.“

І мовить птах: „НіколиНе вір ні в які дива,Не вір ні в яку вістку,Що просто неможлива!“

Стрілець подумав: „Правда!Чимало плещуть дива,А розміркуєш — скажеш:„Се сплітка неможлива!“

„Гаразд — сказав він — пташко!Не злі твої науки.Летиж собі й стрільцевиНе попадай ся в руки.“

І пурхнула пташина,На близькій гильці сіла,І до стрільця звернувшисьТаке йому повіла:

„Ей, тай дурний ти, стрільче,Що дав міні здурить ся!А мною ти, небоже,Міг добре поживить ся!

„Бо знай, в мойій утробі —Як би ти знав отсе! —Є перла так велика,Як струсове яйце!“

Стрілець аж зойкнув з жалю.„А, щож я наробив,Що так без застановиВеликий скарб згубив!“

І він підбіг під гилькуІ скочив що є сил,Щоби спіймати пташку, —Та ба, не має крил!

А потім мовив: „Пташко,Пташиночко моя!Вернись до мене! БудуТобі за батька я.

„У клітку золотуюВсаджу тебе я сам,І все, чого захочеш,Тобі я радо дам!“

Пташина відповіла:„Дурний ти є, як був!Всі три мої наукиВід разу ти забув.

„Зробив ти добре діло:Міні летіть велів! —І зараз по хвилиніСам того пожалів.

„А потім забажав тиМене дістать ще разІ просьбою вернутиНазад минулий час.

„А чом? Бо несуразнимПовірив ти словам,Що в мні є перла більшаУ двоє, ніж я сам“