Притча про красу

Арістотель мудрець Олександра навчавІ такий у альбом йому вірш написав:

„Більш ніж меч і огонь і стріла і косаНебезпечне оруже жіноча краса.

„Тілько мудрість, наука і старші літаПодають проти неї міцного щита.“

Арістотель мудрець по садочку гуля, —Бач, Аглая іде і очима стріля!

Та Аглая, котрої надземна красаЗвеселяє людей і самі небеса;

Та їдких єї слів і шпаркого умаВсі бояли ся, навіть цариця сама.

Арістотель дівчині гаразд придививсь,Як повз него ішла, низько їй поклонивсь.

І промовив: „Аглає, благаю, молю!Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

„На часок-волосок вволи волю мою, —Чого хоч, зажадай, для тебе я зроблю!“

Усміхнулась Аглая. „Сеж почесть міні,Що на мні зупинив свої очи ясні

„Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,Що умом обняв землю, зглубив небеса.

„Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

„По саду тім, де вють ся доріжки круті,Пів години мене провози на хребті.“

Усміхнув ся мудрець. Дивні примхи в дівчат!Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

І хламіду він зняв і рачкує піском,Єго очи Аглая закрила платком,І сидить на хребті й погоняє прутком.

Так заїхали враз аж на площу садка,Де під тіню дерев край малого ставка

Олександер сидів, єго мати й весь двір, —Срібний сміх там лунав і пісні й бренькіт лір.

А Аглая кричить: „Ну, мій ослику, ну!Ще мінуточки дві! Ще мінутку одну!“

Аж у круг двораків його дівка пустаЗавела і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішила ся знять….Що там сміху було, то й пером не списать.

Арістотель мудрець Олександра навчавІ такий у альбом йому вірш написав:

„Більш ніж меч і огонь і стріла і косаНебезпечне оруже жіноча краса.

„Ані мудрість, наука ні старші літаНе дають проти неї міцного щита.

„Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпецьМоже буть проти неї надійний борець.“