Половці і Отрок

Край наш Половці руйнують,Нападають на селян.Топче ниви, палить селаПоловецький дикий хан.

Кажуть, кров людську, горячуЛюбить пити, хан Баняк,Кажуть тіла він немає,А один лише кістяк.

Загорівся ВолодимирІ в бою без перепонРозбиває військо ханаЙ сто князів бере в полон.

Незабаром в ханстві ОтрокПоловецьким ханом став.Князь і Отрока подужавІ в полон його забрав.

І на нашій УкраїніОтрок довгий час пробув.Полюбив наш край і звичай,А про рідний і забув.

Після смерти МономахаШлють до його посланця,Найславнішого у ханствіПоловецького співця.

І, шлючи його в дорогу,Каже бранця рідний брат:— „Намовляй мого ти братаПовернутися назад.

Коли слів він не послуха,Проспівай йому сумнуНашу пісню половецькуПро кохану сторону.

Як і пісні не відчуєЛюбий брат мій Отрок-хан,Дай понюхати це зілляСтепу рідного — євшан!“

І співець прийшов і мовить— „Хане, брат твій наказав,Щоб тобі я рідну землю,Степ зелений пригадав,

Щоб згадав тобі я славніСічі в рідній стороніІ в пустелі неогляднійЛет на дикому коні.“

Відповів спокійно Отрок:— „Мило в рідній стороні,Але й тут, на УкраїніЛюбо й весело мені.

Є і тут шалені коні,І простори степові,І хоробре, дуже військо,І пригоди бойові!..“

І співець співає піснюВільну, дику степову,Стародавню половецьку,Вічно свіжу і нову.

Та стояв, як камінь, ОтрокІ дивився, як в вікніУкраїнський вечір гаснеІ вмірає в далені.

І співець, мов серце вирвав,Вирвав — вихопив євшан!Піднялися груди хана,Затремтів, рванувся хан.

І співцеві Отрок крикнув:— „О, мене ти напоїв,Як цілющою водою,Духом кинутих степів!

Защеміле серце в грудяхРветься в рідну сторонуДе на волі, серед степуЯ неволю прокляну.“

Скільки отроків вернулосьВ дні останні і до нас:Ще святий огонь любовиВ їхнім серці не погас.