Поклін тобі, моя зів'яла квітко…
Іван Франко Поклін тобі, моя зівяла квітко,Моя роскішна, невідступна мріє,Остатній сей поклін!Хоч у житю стрічав тебе я рідко,Та все ж міні той спогад серце гріє,Хоч як болючий він.
Тим, що мене ти к собі не пустила,В мойіх грудях вглушила і вгасилаЛюбовний, дикий шал,Тим ти в душі сумній і одинокійНа вік вписала ясний і високийЖіночий ідеал.
І нині хоч нас ділять доли й гори,Коли на душу ляжуть злії змори,Тебе шука душа,І до твоєі груди припадає,У стіп твоіх весь свій тягар скидає,І голос твій весь плач єі втиша.
А як коли у сні тебе побачу,То, бачить ся, всю злість і гіркість трачу,І викидаю мов гадюк тих звій:Весь день мов щось святе в душі лелію,Хоч не любов, не віру, не надію,А чистий, ясний образ твій.
Видання 1898 року
Текст за виданням: Мій Ізмарагд, Львів: З друкарні пар. Ст. Манецкого і Спілки; накладом товариства «Академічна Громада», 1898. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікісховище.