Поход Ігоря Святославича на Половців

Славний Ігор СвятославичПокидає НовгородІ з своїм хоробрим військомВирушає у поход.

Йде вояк, закутий в зброю,Щит червлений на руці,Над списами, шоломамиМають, вються прапорці.

Військо йде, у лад ступає,Коли сонце враз зайшло,Наче враз на землю впалоНочі чорної крило.

„Це недобрий знак для війська,Не повернетесь з війни.Чорні думи вас обсядуть“…Віщували віщуни.

Але Ігор СвятославичТвердо крикнув воякам:— „Вояки! Брати і Друзі!Чи ж назад вертатись нам?!

Так мерщій на борзі коніІ летім, де Дон шумить,Де об землю половецькуЯ волію спис зломить!“

Крикнув Ігор СвятославичІ на конях воякиВже летять широким степомТільки куряться шляхи.

Брат його буй-тур в ПутивліТеж збірається в походІ стріваються два військаІ говорить Всеволод:

„Брате Ігорю єдиний,Ти єдиний світ мені:Святославичі оба миВдвох і ляжем на війні.

А моє хоробре військо,Мої славні воякиПо степу летять вітрами,В полі скачуть, як вовки,

Всі дороги їм відкритіЧерез гори і ліси,Гостро вигострені стрілиІ шаблюки і списи.

Тобі, Ігорю, мій брате,Моє військо бє чоломІ воно в боях здобудеСлави-чести нам обом“.

Він сказав, заграли сурмиЗахитались прапориІ летить степами військо,Обганяючи вітри.

Розбігаються, тікаютьПерелякані вовки,Клекотять орли над військом,Вються хмарами круки.

На озерах, на болотахКрила птахів лопотять:Сірі гуси ізнялися,Білі лебеді ячать.

Все віщує щось недобреЩось голосить у ночі,Хтось в степу кричить: „рятуйте!“Десь вигукують сичі.

Дух пустині степової,Дух степів великий Див,Ворогів ховав пітьмоюКриком вдосвіта будив.

І почув, нарешті, ворогШум непевний, топіт, гукІ у ріг заграв трівожноІ схопивсь за меч і лук.

І порубаний, побитийПереможений в бою,Віддає він цілий таборІ лишає честь свою.

З жахом Половці тікаютьВ ріжні боки, як вовки,Опанчою, кожухамиСтелять багна вояки.

Обтирає славний ІгорНа мечі ворожу кров,І в руках тримає здобич —Білу ханську хоругов.

День погас, занявся місяць,Загорілися зірки,Тихо в шатрах половецькихСпочивають вояки.