Подорож до моря

I

Прощай, Волинь! прощай, рідни́й куточок!Мене́ від те́бе доленька жене́,Немов од дерева одірваний листочок....І мчить залізний велитень мене.Передо мною ки́лими чудовіНатура стеле, — темнії луги,Славути красної бори́ сосновіІ Случі рідної веселі береги́.Снується краєвидів плетени́ця,Розтопленим срібло́м блищать річки́, —Тож матінка натура чарівницяРозмотує свої стобарвнії нитки́

II

Да́лі, все да́лі! он ла́тані ни́ви,Наче плахти́, — навкруги́ розляглись;По́тім укрили все хмари ті сивіДу́шного диму, з очей скрився ліс,Гори веселі й зелені долиниЗгинули раптом, як любії сни;Ще за годину, і ще за хвилинуБудуть дале́ко, дале́ко вони!.... Щастя колишнього хвилі злотистіЧас так швидки́й пожера́, мов огонь, —Гинуть ті хвилі, мов квіти барвисті,Тілько й згадаєш: „ох, милий був сон!“....

III

Красо́ Украі́ни, Подолля!Розкинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало! Он де ба́лочка весе́ла. В ній хороші, красні се́ла, Там хати́ садками вкриті, Срібним ма́ревом повиті, Коло сел стоять топо́лі, Розмовляють з вітром в полі.Хвилюють лани́ золотії,Здається, без краю, — аж зновуБори́ величезні, густіїПровадять таємну розмову. Он яро́чки зелене́нькі. Стежечки́ по них мале́нькі, Переви́ті, мов стрі́чечки, Збігаються до рі́чечки, Річка пли́не, берег рву́чи, Да́лі, да́лі попід кручи....Красо́ Украі́ни, Подолля!Роскинулось мило, недбало!Здається, що зроду недоля,Що горе тебе не знавало!....

IV

Со́нечко встало, прокинулось я́сне, Грає вогнем, промені́є,І по степу́ розлива своє світлонько красне, Степ від його червоніє.Світлом рожевим там степ паленіє, Промінь де ллється искристий,Тілько туман на заході суворо синіє, Там заляга він, росистий.

Он степове́є село розляглося В балці веселій та милій,Ясно-блакітним туманом воно повилося, Тілько на хатоньці білійВидно зеленую стріху. А далі, — де гляну, — Далі все степ той без краю,Тілько вітряк виринає де-не-де з туману; Ча́сом могилу стріваю.В небі блакі́тнім ніде́ ні хмари́нки, — Тихо, і вітер не віє.Де не погляну, ніде ні билинки, Тиха травиця леліє....

V

Великеє місто. Будинки високі, Людей тих — без ліку! Веселую чутно музику.Розходяться людської лави широкі, Скрізь видно ту юрбу велику.

І все чужина́! ох, біда самотно́му У місті широкім Себе почувать одиноким!І добре, хто має к багаттю чийому Склонитися слухом і оком.

Тож добрії люде мене привітали В далекій країні, Там друга в прихильній дівчи́ніЗнайшла я. І моря красу споглядали Нераз ми при тихій годині.

На тихому небі забли́снули зорі, Огні запалали У місті. Ми тихо стояли,Дивились, як ясно на темному морі Незлі́чені світла сіяли.

В широкім просторі губилося око, А думка питала, Де́ щастя шукать вона мала,Любові й надії, — у небі високо? Чі в морі спокою-б шукала?

Ні, думко! даре́мне в світо́вім просторі Притулку шукати, В безодню дарма́ поринати;Любов і надія не в зорях, не в морі, — Між лю́дми поради питати!

Шукай, може душу там знайдеш де щиру І розум величний; Де правди не згас промінь пи́шний,Там треба шукати любові та миру. Спокій же знайдеш колись вічний!…

VI

Далі, далі від ду́шного міста!Серце прагне буять на просторі!Бачу зда́лека, — хвиля искристаГрає вільно по синьому морі. Тож сповни́лось мені те бажання, —Подались ми на море хутенькоІ по хвилях морських погулянняПочали ми в неділю раненько. А у тую неділеньку раноСинє море чудово так грає,Його сонечко пе́стить кохано,Красним-ясним промінням вітає. Що біліє отам на роздоллі?Чі хмариночка легкая, білаГеть по небі гуляє по волі?Чі на човні то білі вітрила?

В морі хвиля за хвилею ри́не,Море наче здіймається в гору,А склепіння небеснеє синеКра́й свій ясний купає у морю. Світло там простяглося від сходу, —Очі вабить стяга́ та искриста;Корабель наш розрізує воду —І дорога блакітно перлиста Зостається широка за нами,Геть далеко розкочує хвилі,Що сердито трясуть гребіня́ми.Наче гривами коні ті білі. А здале́ка, отам на захо́ді,Срібнокудриї хвилі ківають, —„Нереіди“ при соняшнім сходіПро́мінь ра́нній тано́чком стрівають… І танцюють химерно та лехко, —Ось близе́нько вже видно ту зграю,Аж і знов одкотилась далеко,Теж біліє в туманному краю… Море, море! без краю просторе,Руху повне і разом спокою!Забуваю і щастя і горе,Все назе́мне, — з'єднатись з тобою Я жадаю на час, на годину,Щоб не бачить нічого на світі,Тілько бачить осяйну долинуІ губитись в прозорій блакіті!

VII

Ой високо сонце в яснім небі стало, Гаряче проміння тай порозсипало. По хвилях блакітних пливе човен прудко. От і берег видко! прибули ми хутко.Ой вже сонечко ясне́є та стало на ме́жі,Освітило Аккерманські турецькії вежі.

Ходім же турецький за́мок оглядати, Щоб нашу і славу, і лихо згадати, — Згадать давню славу, козацькую волю, І тяжку недолю, турецьку неволю.Тут коли́сь гуляла до́ля — і воля крівава.Тяжко-важко доставалась та сумная слава! Сі круглиї вежі й високії мури — Страшні та суворі, непевні, понурі. І скрізь у тих мурах стрільниці-бойниці, При вежах тих сумних „темні-темниці.“В сіх темницях колись наші та приймали горе,Слали думки крилатих через синє море.... У темних темницях нема ні віконця, Не видко з них світла, ні ясного сонця; А світ такий красний, хороший, роскішний! Під ясним промінням лиман такий пишний:Його хвиля край берега ясно так синіє,А де-далі ледве-ледве, мов туман, леліє. Глянуть на лиман той, — втішається око! Колись його хвилі вкривались широко Тими байдака́ми, лехкими чайка́ми,Що плили на сей бік та за козаками:Швидко рідних визволяти, козаки летіли,За му́рами висо́кими вороги́ тремтіли.... Славо, наша згубо! славо наша мати! Тяжко зажуритись, як тебе згадати! Крівью обкипіла вся наша давни́на, Крівью затопила долю Україна.Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!Де поділась наша воля, слава наша смутна? Чі на теж козацтво гинуло в неволі, Побивалось тяжко, шукаючи долі, Чі на те лилися крівавії ріки, Щоб усе пропало й забулось на віки?Та коли судилось марне лицарям загинуть,То невже про них і гадку нащадки закинуть?....

Все мина!… Від сла́ви давньої давни́ни Лиш зостались ве́жі та німії стіни! Де ходили люті турки-яничари, Там пасуться мирні овечок отари....Де полягла козацькая голова думлива,Виріс там будяк колючий та глуха кропива. Виросла там квітка у темниці, в ямі, Ми її зірвали, — нехай буде з нами! Квітка тая, може, виросла з якого Козацького серця, щи́рого, палко́го?....Чі гадав той козаченько йдучи на чужи́ну,Що вернеться з його серця квітка на Вкраі́ну?… Сумно тут усюди, так пусто, так глухо, У цілому замку немає ні духа, Коло брами тілько мінарет тоненький, Там курінь приладив вівчарь молоденький.Та в курені-мінареті вівчаря немає, —Он він звежі високої на діл поглядає. З високої вежі вівчарику видко, Як котяться хвилі лиманові швидко, А далі зникають у синьому морі… Вівчарика погляд блукає в просторі.Має він простор широ́кий для думок та гадок!Що то він тепер гадає, лицарський нащадок?....

VIII

Вже со́нечко в мо́ре сіда́; У тихому морі темніє;Прозора, глибока вода Немов оксаміт зеленіє.

На хвилях зелених тремтять Червонії искри блискучіІ ясним огнем миготять, Мов блискавка з темної тучі.

А де корабель наш пробіг, Дорога там довга й широкаБіліє як мармор, як сніг, І ледве примітно для ока

Рожевіє тінистий край; То искра заблисне, то згасне…Ось промінь остатній!.... Прощай, Веселеє сонечко ясне!

IX

Кінець подорожі, — Вже зіроньки гожіСіяють на небі ясно́му, І вже височе́нько Ясни́й місяче́нько, —Вже хутко прибудем до дому.

 Огні незліче́нні, Мов стрічки огне́нні.До моря спускаються з міста, А в при́стані грає, Огнями сіяєКорабликів зграя барвиста.

 За час, за годину, Тебе я покину:Величнеє море таємне! І знов мене прийме, Огорне, обіймеЩоденщина й лихо назе́мне.

 І в рідному краю Нераз спогадаюЧасини сі любі та милі! Прощай, синє море, Безкрає, просторе, —Ви гордії, вольнії хвилі! 1888 р.