Самсон

На біблейську тему.

I

Кому се так квітка́ми та вінками,Та віттям гордеє чоло вінчають?Кого то сьпівами веселими й танкамиІзраельскі дівчата зустрічають? То йде Самсон, веде по́тужні лави З крівавого, страшно́го бойови́ська; Він залучив собі багато слави, — В сей день розбив він філістимське військо.І бачить він: там під горою в доліСтіна його госпо́ди забіліла.Йому назустріч, у жіночому околї,Іде́ його хорошая Далїла. Стрункий, високий стан, мов пальма в гаю, Мов у ґазелі, ясні очи чорні У Філістимлянки; її з рідно́го краю Взяли Самсона руки непоборні.Вона веде його з собою у палати,Провадить щиру, любую розмову;Що перемогу славную волїв послати,Вона у голос вихваля Єгову. Самсонови дивні здались слова дружини, І він спитав свою Далілу любу: — За теє дякуєш ти Бога сеї днини, До він післав твоєму люду згубу?— Чужа для мене мого люду доля!Твої для мене стали рідні люде!

Твоя, Самсоне, лиш єдина воля —Для мене завжди наймилійша буде! Для тебе відцуралась я родини! Хочь-би збулася я і батька й брата, — Кохання нашого щасливії години Були-б для мене милая заплата!— Даліло, мила, за твоє коханняЧим можу я тебе нагородити?Скажи, повідай, моя зоре, те бажанняХоч-би загинуть — мушу я вволити! — Не хочу, милий, я твоєї згуби! І за любов любови лиш бажаю: Щоб не таїв від мене ти нічого, любий, І щоб усе сказав, що я тепер спитаю.— Даліло! більш як я — любить ніхто не може!Яка-ж у мене є від тебе таємниця?!Питай! клянусь тобі у тім на ймення Боже,Скажу тобі я все, — ти дум моїх цариця! — Ото-ж тебе тепер я запитаю, Коли ти дав мені ту обіця́нку милу: Чи завжди, як тепер, ти був найдужчий в краю? І звідки маєш ти таку велику силу?Я ще дівчиною була в своїй оселі,Як слава йшла про тебе поміж нами,Тоді ти ще отам у лісі, коло скелі,Пас батьківські стада́ із пастухами. Мовляли, йшов яко́сь ти гаєм темним з дому, Без зброї у руках, без сагайда́ка, — Аж ось в гаю́ від реву, мов від грому, Зьвірина й птиця затремтїла всяка;Рика́ючи й трясучи головоюСпинився лев біля тебе́ близенько, —Ти-ж необорною схопив його рукою,Й на двоє розірвав, мов козеня маленьке! А потім, — памятаєш ту годину? Наш люд напав на вашу Палестину

Тоді надію у тобі єдину Ізраель мав — і ти обороняв країну.Та далі вже не сила боронитисьВам стало, — почали вже знемагати;Пообіцявся-ж ворог відступитись,Як згодиться твій люд тебе віддати. — І згодивсь я, бо люд почав благати, Щоб визволив! Хвиль скілька я вагався, А потім дужі руки дав собі звязати І сам в неволю ворогам віддався.Як привели-ж мене у стан ворожий,І я почув, як вороги знущались,Я розгнївивсь тодї, в мене вступив дух Божий.Мов льон горілий пута всі розпались. Пісьля схопив я ще́лепи ослині, Що́ коло мене там лежали долі, Багато ворогів поклав я по долинї, Котрі-ж зістались, розігнав по полї.— Скажи-ж ти, звідки сила та безмірна,Що рівної нема їй в Палестині?Ти обіцяв, — обітниця хай буде вірна!Тепера мусиш ти сказать дружині! — Ні, милая, лиши своє бажання! Не можу я тобі відповідати: Не відповім нікому я на те питання, Хоч-би питала в мене рідна мати.І мовила хорошая Даліла,Схиливши голову на руку гарну:— Казав, що все вволи́ш, про що-б я не просила…Питаю-ж я таку дрібницю ма́рну!.... Самсонови докірлива та мова У серці тяжко, гостро віддається, І хоч не мовить він коханій ані слова, Та звага твердая вже подається....Вона-ж вмовля його лагідними речамиІ прилуча до пестощів благання,

На личку усьміх ясний бореться з сльозами,Що сяють в о́чах, мов роса порання. Перед сльозами і благанням ревним Холодна втримливість як віск розтала, — Самсон зняв річ до неї голосом непевним, І таємничо мова залунала:— Ти хочеш знати, звідки моя сила…Тож знай: я Богом змалу був обраний,І вже в той день, як мене мати породила,Я назореєм Божим був названий. І кучерів моїх ще з того часу Холоднеє залізо не стинало, І завжди я носив сьвятую ту покрасу, І сьвятобливість се мою з'являло.Мій волос має силу превелику,Мене не подола весь люд ворожий,Хоч-би його зібралось тут без ліку, —Бо надо мною дух витає Божий! Коли-б хто міг ті кучері обтяти, Не вдержав-би в руках я й меч булатний; Тодї зломить мене й маленькому дитяти Було-б не тяжко, — я-б лежав безвладний.Скінчив, умовк і зсунув брови темні,Немов картавсь, що ви́дав таємницю;Та швидко залишив картання ті даремні,Як глянув на Далілу чарівницю. Вона його так любо пригорнула, В очах такая щира втіха грає; Від чо́го-ж тая радість спалахнула, Самсон того не відає, не знає!....О горе, горе, краю палестинський!Чи знаєш ти, яка тобі недоля?Зрадіє ворог твій, люд філістимський,Бо полягла твоя і влада й воля! Самсон, заступник твій, надія та єдина Відкрив чужинцї свою міць таємну,

Розмовою та поцілунками дружина Зняла заслону з таємницї темну.Від боротьби й від щастя утомившись,Заснув Самсон — і голову думливуСклонив до милої; вона-ж схилившисьВчиня над ним подію ту зрадливу: Рукою пестить кучері ті чорні, А в другій гостреє залізо має, Одною кучері до себе любо горне, А другою їх з голови здіймає.І підняла з волоссям руку білу,Пісьля на діл покраса пишна впала, —Тож гордую, непереможну силуРука підступна жінки подолала! — Вставай, Самсоне! Вороги на тебе! — Покликнула зрадливиця Даліла, Він встав і глянув сьміливо навкруги себе, — Не знав, що згинула вже в його сила.Як приступили філістимські мужі,Тодї побачив він свою оману....Вони йому звязали руки дужі,І повели його до свого стану. — Прощай, Самсоне! — крикнула зрадлива: Ти думав, що для тебе я забуду Родину? Ні. — Ти гинеш, — дяка се правдива Від мене за погибель мого люду! —Самсона у кайдани закували,З його недолї ворогам забава!Самсону очи ясні повиймали, —Плач, люд Ізра́еля! В темниці твоя слава!

II

В темній темниці в кайданах закутий,Сильний колись то, Самсон той сидить,Тяжкую думу гада — й незабутийЖаль його серце знебуле гнїтить.

Тяжко Самсон проклинає Далілу, Що́ без вагання згубила його. Жалує тяжко на себе, що силу, Славу віддав і себе самого́Та за кохання ехидне, нікчемне....Серце так рветься! Та нащо той жаль,Нащо ті сльози, картання даремне?Помста лиш може вгасити печаль. Помста.... Де-ж сила його молодеча?.... Він-же і зброї в руці не вдержить, Не підійме навіть гострого ме́ча, Сили немає! Невже-ж буде житьТая підступниця? Ні, хай сконає!Єсть-же на небі ще правда сьвята.За що-ж із ним його люд погибає?Боже, що винна країна ота?.... Гине безславно Самсон в самотинї, Серцем-же рветься свій люд визволять. Люд у полонї тепер, на чужинї, Легко було ворогам подолать.Край Іюдейський, — його боронитиНїкому стало, — в неволї сумнійТой оборонець, він лихом прибитий,Він не поможе країнї рідній! Він у темницї, в кайдани закутий, Тяжко картаючись серцем, сидить. Жаль нерозва́жений, жаль незабутий Серце знебуле і рве і гнїтить!

III

Пишає Божая країна І ясні хвилї Іордана, — Хоч і в неволї Палестина І лютим ворогом забрана.... Вже переможцї стали станом В долинї красній та роскішній, —

Під пальмами над Іорданом, Далеко чуть їх гомін втїшний. А ва́таг їх? О, як для його Веселий, радісний сей ранок, — Багато злота дорогого, І срібла, і вродливих бранок Добув він. Не війна кровава Йому дала се, — нї, — Даліла: Єї була се мудра справа, — Вона дух сильний той зломила. Рад Філістимець. Гомін, гуки: Радіє люд. Божницї димні Від пахощів; здійнявши руки, Сьвятцї сьпівають вдячні гимни Своєму божищу Ваалу. У голос бога вихваляють, Що він віддав їм на поталу Всю Палестину, і сьпівають Хвалу Далілі, що́ придбала Для свого люду славу вічну; Вона Самсона подолала, Зломила силу ту величну. І утїшається Даліла, Що́ славою за зраду вкрита. У вічах втїха заясніла. Усьмішка грає гордовита. Гукає владар: — Приведїте Самсона бранця у палати, Перед мене́ постановіте, Його бажаю повидати! — Покірні кинулися слуги, Біжать чинить владаря волю; Ведуть Самсона для наруги, Хай бачать всї його недолю.

Кайдани тяжкі на Самсонї, Сьлїпий, сумний він і без сили. Ввели його і при колоннї В порога там постановили. Розслігся гомін, сьміх, наруга, І жарти прикрії чувати: — Самсоне! Де твоя потуга? Чі ти забувся воювати? Самсон стоїть, мов скамянїлий, Блїдий і мовчки вислухає Оту зневагу: гнїв безсилий У грудях стиснутих бурхає. Аж ось зненацька він здрігнувся: До його слуху долетїли Слова вразливі і почувся Ехидний, прикрий сьміх Даліли: — Здоров, Самсоне! Твоя мила Тебе витає! — Тая мова Самсона серце вкрай вразила, Не вдержав він гіркого слова: — О, гадино! Моєї муки Тобі, неси́та, ще не досить?! — Самсон здійняв безсилі руки І в голос бога помсти просить: О, Боже помсти, Адонаю! Вволи́ мою останню волю: Хай з ворогами й я сконаю, Та дай помститись за недолю, За сором мій і мого люду! Дай силу давню на хвилину! Верни мені єї, — хай буду Я знов потужним на годину! — Вмоли́в він Бога тим благанням: В Самсона знову уступила В остатній час перед сконанням Незмірная, нелюдська сила.

Тодї колонну обійнявши, Потряс він дужими руками, — І стеля рушилась і, впавши, Його покрила з ворогами!

 С. Колодяжне 1888 р.