По коверці пурпуровім…

По коверцї пурпуровіміз таємних сходу брамвиїжджа на небо сонце,наче входить царь у храм.

І в моє вікно зирнулоі сполошило стару,невідступну, невмолимупосидїльницю журу.

Ся стара, погана відьматут сидїла цїлу нічі змінила своїм чаромкожду думку, кожду річ.

Кождий мебель був мій ворог,кожда книжка, то булапявка, що систематичнокров і мозок мій пила́.

Кожда добрість, то наївність,кождий друг, то хижий зьвір,кожда думка, то помилка,кождий спомин, то докір.

А як сьвідомість болющусон мов сьвічку загасив,чар її і в сонне царствотїни дїйсности вносив.

Все, що я кохав безмежноі що зрадило мене,все, що стратив, тут до менепідняло лице сумне.

Молоді, горячі сльозитут мов рожі зацвилипо стежках отих тернистих,де колись вони плили.

Молода палкая тугамов жебрачка в лахманахвсе чогось іще шукалатопчучи зарослий шлях.

Тілько віра молодая,мов загашений огень:купка попелу лишилась,обгорілий, чорний пень.

І нараз пропали чари,сонце глипнуло в вікно!..Я прокинув ся. Чи справдї?Все те ще не так давно?

Я ще не старий! Ще силає в руках і у души!Ще поборемо ся, доле!Ну, попробуй, задуши!

Я ще не старий! Не згинувще для мене жизнї зміст,хоч журба, хоч горе тисне, —нї, ще я не пессіміст!