Мамо природо…

Мамо природо!Хитра ти з біса!Вказуєш серцю безмірні простори,а житє замикаєш у клїтку тїсненьку,в мікроскопійную клїткуУяву вабиш вічности фантомом,а даєш нам на страву моменти,самі короткі моментиВ душах розпалюєшдивні огнї і бажаня і тугу,а потім працюєш що сили,щоб погасити, здусити, притлумитьпориви, що ти сама-ж розбудила.Ллєш на них дїйсности воду холодну,куєш їх у матерялїзму кайдани,розчарованєм цупко обпалюєш крила…Цинїчно, мамо, і немилосерномечеш ти те, що найвисше, найкрасше,чим величать ся-б могла віковічнояк архитвором —свиням під ноги.

І не вжеж ти не бачиш (здаєть ся,мілїонами своїх очеймогла-б ти побачити дещо!),скілько горя, зовсїм непотрібного горя,скілько муки, нїчим невтишимої мукизавдаєш ти цинїзмом отимнайнїжнїйшим, найлїпшим, найкращимпоміж твоїх дїтей?І невжеж зрозуміть ти не можеш(та сума мізку, що день в день, рік-річновитворюєш, повинна би, здаєть ся,порозуміти дещо!),що пора би покинуть старії шабльони,добрі для всяких амеб, протозоїв,ехінодермів і міксоміцетів!Що вивчена на них твояекономія марнотратстване згожа для людей, для душ людських,як не згожий оселдо гри на фортепянї

Подумай, мамо! Тут на сїй планетїскінчив ся вжетвій творчий Sturm und Drang;той надмір сил і соків і теплавже вичерпавсь і замкнена на вікитвоя тут творча каріера.Що ти могла найвисшого створити,се чоловік. Із сих матеріялів,які тут маєш під рукою,хоч як не дмись.нїчого красшого створить не зможеш.Тож час би, мамо, як старий той Ягве(на що вже пан був строгий і скептичний!)сказать собі: »Спочину вже тепер!«Признать: »Отсе я гарне сотворила!«І заходить ся сему архитворустворити рай такий як слїд:не дерева, грушки і ябка й фіґи,а рай в його нутрі,гармонію чутя і волї,думок і дїл, бажаня і знаня.

Ах, мамо, мамо!Довгі столїтя,тисячолїтя ти водила нас за ніс,манила у безмежнїй пустинїфантомами безсмертяі перспективами метафізичнихрадощів раю.Ти заставляла нас за ті фантомипролити море крови й слїз.За них горіли стоси,скрипіли колеса тортур,розпечені клїщі живеє рвали мясоі мілїони, мілїони серцьбезмежна шарпала розпукаІ щож, в кінцї доглупали ся ми,що ті фантоми є собі фантомине варті мук і крови і стражданя,що се є наші власні твори.Так кицька в зеркалїбезодню бачить, покидомацаєсь, що в нїм нема нїчого.

Тріумф! Тріумф!За десять тисяч лїт важкої працїцівілїзациї доходимо в кінцїдо тої точки, до якої кицькадоходить за пять хвиль.І вздрівши, що за зеркаломнема нїчого,ми льоґікою кицьки розсудили,що й загалом нема безоднї,нема нїчого, лиш атом, моменті рух молєкулярний.І ми були готові наплюватина всї ті мрії, туги і бажаня,на всї ті безконечні перспективи,що ти сама-ж нам, мамо,вложила в душуБули готові згірдно відіпхнутиі потоптать найвисше і найкрасшез всего, що ти дала нам, мамо,те, чим сьвяте, високе і величнєжитє людськеє

Сьмієш ся, мамо?Ти добре знаєш, се не може бути,се лиш хвилина боротьби, зневіря,яких ти бачила вже мілїони.Ти добре знаєш: ми твої є дїти,слабі, нїкчемні і капризні дїти,і трошка рознервовані над міру,та всеж твої і рідні й найлюбійші,і мусимо тебе любити, мамо!І хоч цїкавим оком піддивилисьтвої слабі й негарні місця,і здерли маску сьвятости з лиця,розвіяли рожевий, поетичнийтуман, що ти вкривалась ним так довго,пізнали з близька твій варстат,пізнали, як господарюєш ти, —то за старим туманом поетичнимми тисячі таких красот відкрили,таких чудес і чарів,що серце й ум в них то́нуть, як у морі.

І — що найвисше — мисамих себе відкрили!Відкрили власну душу,заглянули в варстат своїх думок,свого чутя, бажаня і змаганя.І там твою пізнали руку, мамо,твої закони.В тих снах пустих,в іллюзиях відвічнихпобачили таку-ж реальну дїйсність,такі-ж великі явища, як в зорях,у Нїяґари реві,у скелях Гімаляї.І тут, у власному нутріми віднайшли все те, що, бачилось,утратили в зовнїшньому околї:гармонію і вічність і безмежністьі всї рожеві блиски ідеалу.

Нехай житє — моменті зложене з моментів,ми вічність носимо в душі;нехай житє — борба,жорстокі, дикі лови, —а в сфері духа є лиш ріжнородність!

Ріжні тони, ріжні фарби,ріжні сили і змаганя,мов тисячострунна арфа, —та всїм струнам стрій один.

Кождий тон і кождий відтїнь,се момент один, промінчик, —але в кождому моментїсьяє вічности брилянт.