Плач Ярославни

В Путивлі граді в-ранці раноСпіває-плаче Ярославна,Як та зозуленька кує,Словами жа́лю додає:»Полечу, каже, зигзицею,Тією чайкою-вдовицею,Та по-над Доном полечу́,Рукав бобровий омочу́В ріці Каялі, а на тілі,На княжім білім помарнілімОмию кров суху, отру́Глибокії, тяжкії рани.«І квилить-плаче ЯрославнаВ Путивлі рано на валу́:»Вітрило, вітре мій єдиний,Легки́й, крилатий господине!На-що на дужому криліНа вої любії мої,На кня́зя, ладо моє миле,Ти ханові метаєш стріли?Не мало неба, і землі,І моря синього? На моріГойда́й насади-кораблі!А ти, прелютий!... Горе, горе!Моє веселіє украв,В степу на тирсі розібгав!«

Сумує, кви́лить, плаче раноВ Путивлі граді Ярославна,І каже: »Дужий і старий,Широкий Дніпре, не малий!Пробив-єси високі скали,Текучи в землю Половчана;Носив-єси на байдакахНа Половчан, на КобякаДружину тую Святославлю.О, мій Словутицю преславний!Моє ти ладо принеси,Щоб я пості́ль весела слала,У море сліз не посилала, —Сльозами моря не долить!«

І плаче-плаче ЯрославнаВ Путивлі на валу́, на брамі —Святеє сонечко зійшло —І каже: »Сонце пресвятеє!На землю радість принеслоІ людям, і землі — моєїТуги́-нудьги́ не розвело́.Святий, огненний господине!Спалив-єси луги, степи,Спалив і кня́зя, і дружину, —Спали мене на самоті!Або не грій і не світи!...Загинув ладо, й я загину!«