Осія. Глава XIV

Погинеш, згинеш, Україно!Не стане зна́ку на земли!А ти пишалася колисьВ добрі і розкоші! Вкраїно,Мій любий краю неповинний!За-що тебе Госпо́дь кара́,Карає тяжко? За Богдана,Та за скаженого Петра,Та за панів оттих поганихДо краю нищить, — покара,Убє незримо... І правдиво!Бо довго довготерпеливийДивився мовчки на твою,Гріховную твою утробу,І рек во гніві: »Потреблю́Твою красу, твою оздобу;Сама розіпнешся! Во злобіСини твої тебе убютьОперені, а злозачатіВо чреві згинуть, пропаду́ть,Мов недолежані курчата,І пла́ча, матернього плача,Ісполню гради і поля,Да зрить розтленная земля,Що я — держитель, і все бачу!«

Воскресни, мамо! І вернисяВ світлицю-хату, опочий!Бо ти аж надто вже втомилась,Гріхи синовні несучи́.

Спочивши, скорбная, скажи,Прорци своїм лукавим чадам,Що пропаду́ть вони лихі,Що їх безчестіє, і зрада,І криводушіє — огнем,Кровавим, пламенним мечемНарізані на людських душах;Що крикне кара невсипуща,Що не спасе їх добрий цар,Їх кроткий, пяний господар!Не дасть їм пить, не дасть їм їсти,Не дасть коня вам, охляп сістиТа утікать; не втечетеІ не сховаєтеся! ВсюдиВас найде правда-мста, а людиПідстережуть вас, на то те-жУловлять, і судить не будуть:В кайдани туго окують,В село на зрище приведуть,І на хресті оттім, без катаІ без царя, вас, біснуватих,Ростнуть, розірвуть, розіпнуть,А кровю вашою, собаки,Собак напоять!... І додай,Такеє слово їм додай,Без притчі; вискажи: Зробили,Руками скверними створилиСвою надію, й речете́,Що цар — наш Бог, і цар — надія,І нагодує і огрієВдову і си́рот... Ні, не те!Скажи їм о́сь-що: брешуть бо́ги,Ті идоли в чужих чертогах!Скажи, що правда оживе,Натхне, накличе, наженеНе ветхеє, не древлє словоРозтліннеє, а слово но́веМіж лю́дьми криком пронесеІ люд окрадений спасеОд ласки царської...