Осел і Соловей

Раз у вишневому садочку Лежав Осел у холодочку.Побачив він між рястом Соловя І став йому гукати: „Здоров, співун! на-силу вглядів я;Який маленький ти, а кажуть, що горлатий. Ану лишень утни! Казали у дворі індики,Що ніби ти співать мастак великий,Чи може брешуть вражії сини? Ану, нехай і я почую, Яку там пісню ти вдереш —Веселую чи жалібну якую;Тут сила не в тому яку, а як утнеш!“… І Соловей почав співати, Лунає пісенька на ввесь садок; Лежить і слуха дурень головатий, Неначе справді знає прок. А Соловей аж горло надриває І на всі за́ставки співає; Щебече і свистить, І тьохкає і торохтить.На-що́ вже горобці — і ті попритихали І прислухаться стали.Замовк співун і на Осла глядить, — Чи буде, мов, хвалить?„Ну, молодець!“ сказав суддя ухатий: „Хороший птах: Хоч невеличкий, та горлатий…Ти мабуть виплодивсь не в наших сторонах. Коли-б ти нашого наслухавсь півня,

Тогді-б ще красче заспівав; Хоч він тобі й нерівня, А все-таки хоч трохи-б переняв“.Такої похвали́ співун не сподівався; Як-би був знав, То й не співав.„Прощайте, дякую!“ він до Осла озвався.— „Прощай!“ сказав Осел: „навідайсь ще коли, Бувай здоров, небоже!“

 Таких суддів, такої похвали Не дай нам, Боже!