Олі

Коли час́ом на вулиці побачуВдову убогу, сиротя мізерне,Що к мині руку простяга жебрачу,В німім благані очи к мині зверне,

Тремтить в лахмітю, босе на морозі,Слотою бите й гордуванєм ситих, —Огнем на серце капають ті сльози,Той жаль голодних, нищих і невкритих.

І думаєсь міні: Не довго може,Коли мене важка прийме могила,І ти отак підеш на роздорожєО хліб просить, моя дружино мила!

І зжовкне, звяне те лице, що ниніТак любим сьяйвом, щирістю ясніє,Погаснуть очи, що сміялись к мині,Жура звялить тебе, моя надіє!

І діти наші — ох, аж серце вяне! —Слотою биті, босі, у лахмітюНа сльози й горе непросвітно-тьмянеЯк сиротята геть підуть по світу.

І тайком я, тремтячою рукоюОстатній гріш йім ткну, й гадаю: МожеХтось змилуєсь колись і над тобою,І сиротятам нашим допоможе.1886.