Г. З.

Немає гірше, як в неволіПро волю згадувать... А яПро тебе, воленько моя,Отсе нагадую: ніколиТи не здавалася меніТакою свіжо-молодоюІ прехорошою такою,Так як тепер на чужині,Та ще й в неволі... Доле! доле!Моя проспіваная воле!Хоч глянь на мене з-за Дніпра,Хоч усміхнися!

І ти, моя єдиная,Встаєш із-за моря,З-за туману, слухнянаяРожевая зоре!І ти, моя єдиная,Ведеш за собоюЛіта мої молодії —І передо мною,Ніби море, виступаютьШирокії селаЗ вишневими садочкамиІ люди, веселі...І ті люди, і село те,Де колись, мов брата,Привітали мене. Мати!Старесенька мати!Чи збіраються ще й досіВеселії гостіПогуляти у старої,Погуляти простоПо-да́вньому, по-старому —Од світу до світу?А ви, мої молодіїЧорнявії діти,Веселії дівчаточка,І досі в староїТанцюєте? А ти, доле?А ти, мій покою?Моє свято чорнобриве, —І досі між нимиТихо, пишно похожа́єш?І тими очима,Аж чорними — голуби́ми,І досі чаруєшЛюдські душі? Чи ще й досіДивуються всуєНа стан гнучий? Свято моє,Єдинеє свято!Як оступлять тебе, доле,Діточки-дівчатаЙ защебечуть по свойо́муДоброму звича́ю, —Може й мене нена́рокомДіточки згадають;Може яка і про менеСкаже яке лихо.

Усміхнися, моє серце,Тихесе́нько-тихо,Щоб ніхто і не побачив,Та й більше нічого...А я, доленько, в неволіПомолю́ся Богу.