Не будеш тихо! — крикнув пост і шпарко…

„Не будеш тихо!“ — крикнув пост і шпаркоПобіг туди відкіля крик роздав ся.„Рахміль! Рахміль!“ — крик з ліва обізвав ся, —Знов пост біжить, клине, аж небу жарко.

„Чекай но, я вас тут навчу кричати!“Та поки ще добіг на місце крику,Вже Герсон став неначе кіт мявчати,А з права хтось там виє: Кукуріку!

Із всіх вікон посипалось як град:„Козидра! Шпичка! Rich da'n Tat'n aran!“Пост став немов підрізаний баран.

І раптом стихло все, мов в домі смерти.Хто? де кричав і по що? — годі знать. —Се наші є вечірніі концерти.

17 сент. 1889.