Минаю я було долини й гори…

Минаю я було долини й гориі моря гучного непевнії простори,чужі краї обступлять навкруги,захопить ніч; на горах чорні тїнї,на морі хвилї, тумани в долинїздають ся наче справдї вороги.

І серце хоч і звикле до блуканнядо чужини, до вічного змаганнячогось бувало плаче в тій порінемов дитина, в темряві забута,немов людина у тюрму замкнута,аж поки очі не знайдуть зорі, —

тодї затихне плач… І я дивую,чим серце втїшилось? — що золотуюмаленьку цяточку в горі знайшло?Та що-ж йому по тім далекім сьвітї?Він може сам давно погас в блакитї,поки сюди те проміння дійшло,

погас отак, як тії мрії перші,як молоді думки давно померші,що розбудили вперше дух в менї…Так щож! нехай те все давно минуло,а серце любить, поки не заснулоте сьвітло, що живе і без зорі.