Мати-невільниця

Був ясний день, веселий, провесняний,До нас у хату крізь вікно одкритеВривав ся гомін голосних потоків,Що бігли в-низ по вулицї нагірній,Вітрець влїтав і, мов пуста дитина,Скидав до долу від стола папери,За ним влїтала цїла зграя гуків,Все та давно знайома пісня міста,Але і в нїй нові лунали ноти,Весняні… Та вони лунали не для нас,Бо не було весни у нашім серцї.Ота весна, що за вікном сьміялась,Нам принесла новини невеселі,Тюремні вісти: той сидить в неволї,Недавно взятий, той в тюрмі збожеволїв,А той недавно вийшов, але хворийДушею й тїлом, він же був забранийЯк раз в розцьвітї мрій, надїй і працї.Над нами теж, мов туча громовая,Нависли влади темної погрози.Така була для нас в той рік весна.У двох сидїли ми і розмовляли,Я сумно слухала товаришки розповідьІ без'уважно торочки сплїтала

На обрусї (товаришцї той обрусВ тюрмі покійна мати вишивала);Розповідь та була уривчаста і тиха,Бо голос був приглушений від туги,І хутко він урвав ся, мов струна;У хатї стало тихо, тілько чутно,Як грала ся товаришки дитина,І ляскала маленьким батіжком,На стільчику рушаючи в дорогу.Я, дивлячись на неї, проказала:„Ба, що робити? Не журіть ся, друже!Хоч може ми і не побачим волї,Але дитинка ся побачить, певне!Що скажеш ти на се, малий фільософ?“Дитинка ясно глянула на менеРозумними, цїкавими очима,А мати шпарко мовила до мене:„Мовчіть, нехай воно сього не чує!Ви знаєте, дитиною я частоВід матери покійної се чула:Як виростеш, то будеш вільна, доню.Вона казала се так весело і твердо,Що я повірила в свою щасливу долю,І вірила, аж поки не зросла…Тепер моїй дитинї се говорять…Іди, іди, моє маленьке, грай ся!“Дитина знов до забавок вернулась,Товаришка взяла шитя, я книжку,Розмова наша більше не вела ся…

1895 року.