Майстер Свирид

Отсе, куме, від ЛяхівПю нераз гіркую,Та буває з пересердя,Що й заматїркую.А потому й засьміюсь,Хоч як в серцї гидко,І тут менї згадаєть сяНаш майстер Свиридко.То був майстер від пили,Долота та сверла,Та все його якась нуждаНа помилки перла.Чи там в нього в головїБули не всї дома,Чи сама рука махала,Пляну несьвідома, —А все було — зробить стіл,Забуде підніжє,Зробить скриню, то хоч вікоНе на лад обріже.Зробить двері, то дивись,За малі в одвірку, —У всїм було наш СвиридкоПереборщить мірку,А де б треба вбить кілок,Він там хляпне кляйстер, —Оттим його добрі людиЗвали Попсуй-майстер.

То раз отсе мав я з нимКумедну пригоду:Розломало ся коритце,Де ллють коням воду.Сам би збив собі нове,Та дощок не маю,От зайшов я до СвиридкаТа й оповідаю.А він, добрий чоловік —„От — каже — морока!Та я тобі те коритцеСклеплю на млї ока“.Зараз дошку на варстат,Ріже, мірить, ріже,Одно звертить, друге зібє,Третє щось не влїзе.Плюнув крепко, розібрав,Мірить, ріже, мірить, —Знов збиває, знов не в лад щось, —Сам собі не вірить.„Тьфу, — воркоче, — щоб тобіГірке, не солодке!Вже два рази урізую,Тай ще за коротке!“

Оттак, куме, і наш ЛяхЗ Русином мудрує:Тут настопче, там уріже,Ніде не дарує.Тут притлумить, припече,Заплює, зогидить,Та ще й злий, що з тої працїТа добра не видить.„А най, каже, тую РусьТрясця покоцюбить, —І бю її, й печу її,Й ще мене не любить!“