Лист

Л.Мосендзові.

Ти б дивувався: дощ і пізня ніч,А в мене світло і вікно наростіж.І знов думки і серце у вогні,І гостра туга — у невпиннім зрості.

Твоє життя — холодний світлий став,Без темних вирів і дзвінких прибоїв,І, як мені писать тобі листаІ бути в нім — правдивою собою?

Далеко десь горить твоя мета,В тяжких туманах твій похмурий беріг,І поки — спокій, зимна самотаІ сірих днів — тобі покірний шерег.

А в мене дні — бунтують і кричать,Підвладні власним, не чужим законамІ тиснуть в серце вогнену печать,І значать все — не сірим, а червоним.

Бувають дні — безжурні юнакиВбігають швидко, в дикім перегоні,Щоб цілий світ блискучий і пянкийСтягнути звідкись — у мої долоні.

На жовтій квітці декілька краплин —Ясне вино на золотавім лезіІ плине в серце найхмільніший плин:Далекий шум незроджених поезій.

Буває час: палахкотять уста,Тремтить душі дзвінке роздерте плесо,Немов хтось кинув здалека листаІ кличе десь — без підпису й адреси…

Життя кружляє на вузькій межіНових поривів, таємничих кличівІ видаються зайві і чужіДавно знайомі речі і обличчя.

В осяйну ж мить, коли останком силДень розливає недопите сонце,Рудим конем летить за небосхилМоя душа в червоній амазонці.

І вже тоді сама не розберу,Чи то мій біль упав кривавим птахом,Чи захід сонця заливає брук…Для тебе ж захід — завжди тільки захід!

Чергують ночі — чорні і ясні —Не від вогню чи темряви безодні,Лише від блиску спогадів і снів —Усіх ударів і дарів Господніх.

І в павутинні перехресних барвЯ палко мрію до самого раня,Доб Бог зіслав мені найбільший дар:Гарячу смерть — не зимне умирання.

Бо серед співу неспокійних днів,Повз таємничі і вабливі дверіЯ йду на клич задимлених вогнів —На наш похмурий і прекрасний беріг.

Коли ж зійду на каменистий верхКрізь темні води й полумяні межі —Нехай життя хитнеться й відпливе,Мов корабель у заграві пожежі.