Кроваві сни

В тюрмі міні страшливі снять ся сни,Тай чи то сни лишень — і сам не знаю,Такі виразні та тривкі вони,Такий несонний біль міні вчиняють.

Найтяжші муки, лютіі тортури,Які лиш людям люде завдавали,І ті, що в них страждали і вмирали,Заповнюють тюрми моєі мури.

Мов рій товплять ся привиди кроваві:Страшні злочинці і святі героі,І рани йіх я бачу мов на яві.

І з ран тих наче грім лунає в мойійДуші: „І нам частину співстражданя,Частину пісні за важке конаня!“22 сент. 1889.

Христос бичами зсічений, кровавіТерни в волосю, хрест свій приволік;В руках, ногах від гвоздів діри ржаві, —Стоіть і шепче: „Ось я, чоловік!“

Джордано Бруно на кострі горючім,З язиком що йно вирваним кліщами,З тілом від свіжих ще тортур болючимГлядить у жар під своіми стопами.

І Кампанелля висить на тортурах:Двадцятий раз єму друхочуть кости,Сустави крутять і печуть підошви.

І з стогоном глухим, несвіцьким, в мурахТюремних віє щось мов легіт в полю:Се муки й кров за світло, поступ, волю!22 сент. 1889.

„А за що-ж ми терпіли муки й мерли?“ —Нова громада стогне відкись з ліва.„Ми — гній історіі, ми негатіва, —Чиж в нас не людське тіло, з дроту нерви?“

Ось Даміян. Яку приняв він мукуЗа те, що короля ранив блудного!В іспанських чоботах ломали ноги,На сірковім огни палили руку,

Горючими кліщами тіло рвалиІ олово та сірку в свіжі раниЛили́, і кіньми рвали й чвертували!

„Цілу годину я вмирав, тирани!Посивів з болю!“ І було се вчера,В Парижі славнім, в вік Руссо й Вольтера.22 сент. 1889.

Ось Гонта йде, весь синій від побою,З відтятим язиком і рукою;Його садять на розжарену шинуІ шкуру друть, аж всю обдерли спину.

А далі сотні, тисячі проходятьКривавих тіней німо надомнов:Йіх бють, рвуть, па́лять, в колесо городять,І в ямі коденьській булькоче кров.

Проч, проч, нещасні тіні, спіть спокійноВ могилах своіх темних, позабутих!Чиж мало людскости мук ваших лютих,

Щоб з вами й ми терпіли ще подвійно?Пропав вже час тортур і мук таких!Спіть, не трівожте наших серць мягких!22 сент. 1889.

Минув час мук? Брехня! Чиж давній час,Як гибли Пестель, Каракозов, Соня?Як мучивсь Достоєвський і Тарас?Хібаж тепер вже кандали́ не дзвонять?

Хіба різки ще не свистять у вас?Цілими селами в тюрму не гонять?Хіба гармати мідних гирл не клонятьНад містом, всіх готові зжерти враз?

Мягкі серця́ в вас, бо трусливі в части!А звір зневаги до людей і властиІ тьми росте і висить над вами!

Ми, єго жертви, вас звемо́ з могили:Не мякніть без часу! гартуйте сили!Гоніте звіря, бийте, рвіть зубами!22 сент. 1889.