Гадки над мужицькою скибою

1.

Стану я ранком на зораній ниві:Пу́рпуром сонце на сході горить,Пташечки в гаю щебечуть щасливі,В моім лиш серці гризота кричить.

Пане всіх творів, властивче природи,Глянь, що́ в ній щастя, що в ній красоти!Чом в твоє серце краса та не входить,Чом так нещасний, пригноблений ти?

Поле плодюче, цари́на відкрита,Трави густі по лісах і лугах —Чом же тебе не годують до сита,Чом же ти з голоду мреш по хатах?

В гір твоіх лоні зелізо чима́ле,Чом же тупіі твоі леміші?Чи лиш на теє зелізо те здале,Щоб тебе в пута кували чужі?

В твоім підгірю ллєсь світло жаручеВ струях хрустальних, бурлить і кіпить;Чом же ти, світло в чужі землі шлючи,Сам мусиш темний, непро́світний жить?

Соли святоі твій край також ситийВ бючій норі, хрусталевій скалі:Чом же несо́лений хлібець йіси ти?Чом же не став ся ти сіллю землі?

2.

Серце моє припадає тремтячиК тобі, о скибо мужицька, тверда,Дух мій в нутро твоє то́не горячий,Наче у море блискуча звізда.

Кожду пилинку твою проникає,Кождий камінчик корінчик, сучок,В кождоі часточки сквапно питає:Хто се з вас виссав плодючий ваш сок?

Адже-ж столітя замерклі, заклятіТрупом і кровю вас щедро гноіли —Чом же тепер ви на хліб не богаті?Де ви святіі ті соки поділи?

1881.