Гадки на межі

1.

Ся нитка зелена, що мов тота гадинаОтсе здовж загона снує,Се Terminus наш, се межа, перекладина,Знак, поки „моє“ і „твоє“.По сей бік чотири загони Трохимові,По той бік Михайлові три:Жий кождий на своім, уплачуй дачки нові,Чужого-ж і пядь не бери!І що кому в тім, що Михайло й ТрохимНа своіх загонах кріваво бідують,Хоч рук собі й ніг від роботи не чують,Прийде передновок — зане́стись нічим?І що кому в тім, що худібчина йіх„Чомусь“ не держить ся, чахліє, марніє,Що поле йіх рік в рік гіршіє, пустіє,Хоч орють і полють не гірше від всіх?І що кому в тім, що вже руки у нихВ розпуці безпомочній в низ опускають ся?„За мало землиці! В часах тих труднихДовги вже дверима і вікнами пхають ся.Прийде ся пропасти… Мов риба в саку́,Так бєм ся, і годі що вдати!“Аж слухати важко тих слів, та якуПораду йім дати — не знати.А станеш у полі отак на межи:В обох сім загонів, і вдовж є куди дивить!Ну, нивка не згірша, що хоч те й кажи, —При добрій роботі і вісім душ виживить…А в них обох шість душ! І що-б за завадаЗложити ся полем до купи обом,Зложитись хатами, знарядєм, тяглом?І може для них се єдиная рада.Та ба, ось межа! Ся попруга вузкаНесильну йіх силу роздерла на части,І де в спільній праці жили-б до віка,Там в роздріб прийдесь йім лиш спільно пропасти.

2.

Малим ще, тямую, всі межі я знав:За мамою літом що день тупцював,Коли для дійноі корови вонаТрави узбирати над вечір ішла.То межі й на ступінь широкі були,З одноі нажнеш дві вереті трави.А я неміцними ногами межеюБезпечно ступаю мяхкою стернею.А нині погляну на межі: не вже-ж?Нема стародавніх, широких тих меж!Всі нині тоненькі, як нитка отак,Чужий ледво-б здужав намацати знак.Сей з того, той з того йіх боку підтяв,Рад кождий, що лишнюю скибу дістав.

І чом кождий так тої скиби бажить?Чом тісно так в світі, нелюдяно жить?Чи люду за много наплодилось нам,Чи більш до житя потребує він сам?Ні люду за много на нашій рілі́,Ні в него самого потреби зросли,А більш єго дома стіснили чужії,На рук єго працю мов трутні падкії.

І дармо то дехто незрячий неразГоворить: „Війна би здала ся у нас,За много людей, світ тісний всім, мов сак —Просікли-б, вільнійше би стало відтак“.Вільнійше, се так! Та крім знищеня й мукНе стало-б до праці що на́йкращих рук,А жерело ну́жди як било, так било-б,Лиш що до старого нове́ причинило-б.

А люд через межі, котрі 'го тіснять,Не може добачити тих всіх завад,Добачить всіх сплетених коренів лиха,Що сили єго підлоточує стиха.Ей межі ви, межі, вузенькі, куці́!В які бездорожя, в які манівціВи втисли незрілий ще погляд суспільний!Хто шлях нам покаже широкий і вільний?

3.

Приходить до мене один чоловік.„Порадьте, що маю робити?Ось тут на тім полі мій дід прожив вік,Хоч правду сказавши, нема чим і жити.Три прути! Та ну, якось певно тодіНе так було тісно, як нині —Доси́ть, що оттак ні в добрі ні в бідіПройшов цілий вік старовині.Мав дід два сини, поженив йіх і вразЖили в одній хаті з дітками.Все дід було каже: „Ділив би я васТим полем, тай бю ся з гадками.Тепер воно ледво живить нас, а щожТоді, як ту дрібку на двоє роздерти?Ні, я вас не буду ділити! Як мож,Так жийте при купі, а схочете тожДілитись — діліть ся по мойій аж смерти“.Та стало ся, бачте, що дід і синиПомерли на тифус одноі весни,Лишивши по двоє дітей малолітних.Я на́йстарший був, мав три роки з весни,Стриків хлопець півтора; в мами й стрийни́При грудех дівчатка були. По бездітнихБогатших сусідах мами́ роздалиНас хлопчиків — бач, не було з чого жити.Дістодь-то: годуйте, допоки малий,А виросте, мусить за се відслужити.І ми наслужились, назнались біди!Мами́ повмирали. Міні вже тогдиБуло двадцять літ, я покинув служити,До хати пішов, оженивсь і як слідОбняв усе поле, що нам лишив дід,І став на нім в бідности жити.Гадав я: сплачу малолітним тамтим,І поле, по дідовій воліОстанесь ціле, то хоч я на тім поліВдержусь, а то впадесь у руки чужим.Дівчат повіную, а старший братійПристане де-будь до вдовоі…То так, як би двом у сорочці тісній:Волить хоч один та ходити в цілій,Ніж дерти сорочку на двоє,Бо жа́ден тоді не буде мав що вбрать.Оттак я бувало частенькоГоворю тамтому. Та ба, любий братЛиш вислухав все те чистенько,Тай зараз до суду. Списать зажадав,Що там на всі діти лишилось,І щоб все на пів поміж них поділилось,Так як би йіх тато окремо вмирав.Я вчув се і сумно зробило ся. ШлюДо него людей, щоб згодились на сплату;Сам хо́жу за ним і благаю-цвілю:„Вважай, переділимо поле і хату,То щож на тих кусниках будем робить?Вважай; дід небіжчик не хтіли ділить,А ти хочеш дідову волю ломати?“Дарма, він про сплату не хоче і знати!Минуло два роки, і з суду ми ниніДекрети дістали: усе, що дід мав,Між нас поділити по рівній частині,А кождий щоб з того сестру звінував.І що тут робити, порадьте, сли ласка!Зруйнують до чиста, як вкроять отакПів грунту! Моя вже задо́вжена частка,Сестри не звіную, і сам я жебрак.Я думаю свідків до суду вести,Що дід не хотів ділить поля, —То чень єму скажуть на сплату піти, —А ні, га! то дійсь божа воля!“

4.

Я думав про людське братерство нове,І думав, чи в світ воно швидко прийде?І бачив я в думці безмежні поля:Управлена спільним трудо́м та ріляНарод годувала щасливий, свобідний.Чи се-ж Украйіна, чи се край мій рідний,Обдертий чужими і світом забутий?Так, се Украйіна свобідна, нова!І в мойому серці біль втишувавсь лютий.

Щез привид. Я глянув довкола. ОнтамЗа зорану межу бєсь з Грицьом Степан;Там дід оре поле, старенький як грибІ плаче за сином, що в Босніі згиб,Там батько за сином з дрюком уганяєсь;Там мачухи лютий проклін розлягаєсь…О краю мій рідний, недолею гнутий,Пропасти би радше тобі, як ніж коли-бТака твоя доля по вік мала бути!

1881.