Дрімають села. Ясно ще…

Дрімають села. Ясно щеосїнне сонце сьяє,та холодом осїнним вжев повітрі потягає.

Темнозелениї садкидрімають вже без плоду,і тихо гріють ся хаткиі верби гнуть ся в воду.

Сонливо річечка пливезгачена коноплями,а всї плоти, зарінки всїобставлені горстками.

Мов вежі й башти добріїстоги та оборогистоять і стережуть селовід голоду й трівоги.

Дрімливо в поле йде орач, —щеж веремя не скоре, —і звільна під озиминупухкую землю оре.

Корови ситі на стернилежать і ремиґають,а пастухи бульби печуть,коло вогню гуляють.

Ще лїс не стогне тим важким,осїнним, довгим тоном,і ще стрілою ластівказвиваєсь над загоном.

Тиша, спокій, мов розлилосьдрімоти сонне море, —здаєть ся: задрімало десьу нетрах люте горе

О, не будїть його, хмарки,дощем холодним живо;і ти, осїнний вітре, спи,не рви ся так гнївливо!

Нехай той люд потомленийхоч троха підпочине,нехай та згорблена спинаярмо важкеє скине!

Хай він, що був волом весь рік,робив немов машина,почує в собі дух живий,пізна, що й він — людина.

І хай мов перла в ум йогозападе на свободїхоч часть тої поезиї,що розлилась в природї!