Ніч. Довкола тихо, мертво…

Ніч. Довкола тихо, мертво.Там в долинї місто спитьу осїннїй мглї холоднїй;тілько глухо десь кипитьу далекім середмістюспізнених фіякрів рух.

У тиші при лямпі звільнарозвиває крила дух,отрясає ся з тих вражінь,що мов курява за дняоблягають серце й думку,в душу тиснуть ся до дна.

Всї буденнії трівоги,всїх турбот і бажань рій,всї успіхи з жалом скрухи,скошені квітки надїї,вся душная атмосферарозвіваєсь наче мгла,що в осїнню ніч холоднусонний город облягла.

І стає щораз яснїйшев сконцентрованій душі,щось мов тихий дзвін лунеєу нутрі серед тиші,і якась недовідоматам гармонія встає,мов у гаю свисти дроздівгилька гильцї подає.

В розколисанїй уявіпіднимаєсь ряд картин:гори в сьвітлї золотому,фійолєтова тїнь долин,річка наче срібна стрічка,і скалистая стїна,шлях закурений, мов кладка,що у безвість порина…

Вулиця… Доми низенькі,за штахетами, в садкахґеорґінії і астрина малесеньких грядках;стежечки круті між ними,деревляний ґанок ось;по щеблях аже геть над вікнавиноградє оплелось.

Все те не очима бачу,а в душі воно живе,все на крилах із гармонії,сьвітла й запаху пливе.Чую, що се власний твір мій,хоч створив його не я;що се часть єства мойого,хоч не в нїй душа моя.

Чую, що в отих картинахбєть ся власний мій живець,та про те я пан їх, нїбиразом хвиля і пловець…

І ось раптом випинаєз рам зелених у вікнїтихеє лице жіночетак знайомеє менї.

Ті самі чудові очи,що в них грав весь чар житя,і таємний жаль за юність,що минула без путя;ті самі уста рожеві,що в них кожде слово в митьпроцвитало як фіялка,щоби серце звеселить;ті самі блїденькі щоки,де легенький румянецьледво тлїв, мов у глубокійшахтї тлїє каганець;де так рідко грала радість,сьміх зовсїм не густо ріс,де у хвилях самотинибачив я перлини слїз;те саме чоло блискуче,де яснїв широкий ум,сильна воля пануваланад роями бажань, дум.

Мигнув сей чудовий образі щезає, і зника,і мене за серце вхопивмов могутная рука.Затрепалось бідне серце,рветь ся, грає і летить,щоб оте лице коханевічно в собі закріпить.

Та дарма! Воно пропало!Глянь: побитий градом лан…Повінь… Щож то? Над своєюя уявою не пан?

Воскресни, мій тихий раю,моя туго молода,мая муко незабутня,моя радосте блїда!Моя роскоше болюща,моє щастє, аде мій,де в розпуцї я солодкість,в дрожі знаходив спокій!

Та даремно! Не воскреснете, що вклалось спочивать!Згоєні на серцї ранине так легко розірвать.Навіть і найтяжше гореяк в могилу віддасте,то засиплеть ся помалуі травою поросте.

Лиш в ряди- годи з могили,наче з за зелених рамблиснуть очи і чудовеличко усьміхнеть ся нам;мигне промінь того щастя,що — здаєть ся нам в ту мить —все житє нам ясним сонцембулоб мусїло сьвітить.

Мигне, блисне і загасне!Сили давньої нема,чар погас, хиба зітханєтихо груди підійма.