До товариша
Леся Українка Чи згадали хоч раз ви про мене в тюрмі, Як про вас я спогадую, хвора?Як ростинам бракує життя в вохкій тьмі, Так обом нам бракує простора.
Ох, тепера мене у недолї моїй Не один добрий друг потїшає:„Не годить ся журитись в пригодї такій, Адже іншим ще гірше буває!“
Та які се слова і даремні й нудні, Хоч порадники щирі й охочі.Як би знали сї люде, які то сумні Днї без сонця, без місяця ночі!
Та ще гірше, нїж болї й неволя тїсна Ся єдиная думка вбиває,Ся розвага людська і ганебна й страшна: „Адже іншим ще гірше буває!“
В тім і жаль, що хоч би ми черпати могли Непомірними чашами горе,Скілько б ми таких кубків гірких не пили, — Ще зостанеть ся цїлеє море.
В тім і лихо, що скілько б вінків не плели Для робітників дїла і слова,Скілько б терну на тії вінки не стяли, Ще зостанеть ся цїла діброва.
19 I. 1897 р.
Видання 1899 року
Текст за виданням: Думи і мрії, Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899. Твір у суспільному надбанні. Джерело — Вікіджерела.