Буває, в неволі іноді згадаю…

Буває, в неволі иноді згадаюСвоє стародавнє; шукаю — шукаю,Щоб чим похвалитись, що й я таки жив,Що й я таки Бога, колись-то хвалив;Шукаю — шукаю... Господи-б, хотілосьЗгадать хоч що-небудь! Та отсе й наткнувсьНа таке погане, що так і заснув,Богу не молившись. От, мені приснилось(Свинею заснувши, — звичайне, такийІ сон приверзеться), ніби край могилиПасу я ягнята, а я ще малий.Дивлю́ся: могила ніби розвернулась,А з неї виходить неначе козак,Уже й сивоусий собі неборак,Та і йде до мене... Я собі звернулось,Щеня мов під тином, — звичайне, мале,То й перелякалось. От мене береНеначе на руки, та несе в могилу;А чорна могила ще гірше розкрилась.Дивлюся — в могилі усе козаки:Який безголовий, який без руки,А хто по коліна неначе одтятий;Лежать собі хлопці, мов у теплій хаті.— »Дивися, дитино, отсе козаки!«Ніби мені каже: — »На всій УкраїніВисокі могили. Дивися, дитино:Усі ті могили — усі оттакі:Начинені нашим благородним трупом,Начинені туго. Отсе воля спить.Лягла вона славно, лягла вона в-купіЗ нами — козаками. Бачиш, як лежить!Неначе сповита!... Тут пана немає:Усі ми однако на волі жили́,Усі ми однако за волю лягли́,Усі ми і встанем, — та Бог його знає,Коли-то те буде. Дивися-ж, дитино,Та добре дивися! А я роскажу́,За-що Україна наша стала гинуть,За-що й я між ними в могилі лежу.Ти-ж людям роскажеш, як виростеш, сину.Слухай же дитино!...« А потім ягнятаПриснились у житі; лановий біжить,Та бє мене добре і ніби, проклятий,Свитину здирає... І досі болить,Як сон той згадаю! А як нагадаюКозака в могилі, то й досі не знаю,Чи то було справді, чи то було так —Мара яка-небудь. Мені той козакРосказував ось що:

— »Не знаю, як тепер Ляхи живутьЗ своїми вольними братами;А ми браталися з Ляхами,Аж поки третій СиґизмундЗ проклятими його ксьондзамиНе роз'єднали нас. ОттакТе лихо діялося з нами!

Во імя Господа ХристаІ Матері Його святоїЛяхи прийшли на нас войною;Святії божії містаКсьондзи скажені осквернили;Земля козача зайняла́сь,І кровю, сину, полила́сь,І за могилою могила,Неначе гори, поросли́На нашій, синочку, земли.Я жив на хуторі . . . .Я стар був, немощен. ПославЗ табун я коней до обозу,Гармату, гаківниць два во́зи,Пшона, пшениці, що придбав;Я всю мізерію оддавМоїй Укра́їні — небозіІ трьох синів своїх. Нехай,Я ду́мав грішний перед Богом,Нехай хоть часточка убогаЗа мене піде, за наш край,За церков божую, за люди,А я молитись в хаті буду.Бо вже не здужав, сину, встать,Руки́ на ворога піднять.

Зо мною, — слухай же! — осталисьДанило, чура мій, та я,Та Пріся, донечка моя.Воно ще тілько виростало,Ще тілько-тілько наливалось,Мов та черешенька. За гріх,За тя́жкий, мабуть, гріх, великий,Не дав мені святий ВладикаОчий нарадувать старихМоїм дитятком. Не ходилиКсьондзи по селах, а возилиНа людях їх з. села в село.Такеє-то у нас було!Якось їх, клятих, і до менеВ-ночі на хутір занесло́;А з ними челядь їх скажена,Та ще драґуни. Дай меніХоч коли-небудь, Боже милий,На світ Твій виглянуть з могили —Спряжу всю шляхту на огні!Вони, вони — не бійся, сину! —Вони, ксьондзи, мою дитинуЗ собою в хату завели́,Замкнулись, пянії... я бачив...А челядь пяна полягалаУ клуні на соломі спать,Драґуни теж. А ми з ДаниломСоломи в сіни наносили,А клуню просто запалили.Не встануть, про́кляті, опятьДітий козачих мордувать:Усі до о́дного згоріли!І Пріся бідная мояЗгоріла з клятими. А яНа пожари́щі хрест з ДаниломПоставили, та помолились,Заплакали, та й потягли́,На коней сівши, до обо́зу.Синів всіх трьох моїх найшли,Та в добрий час і поляглиОттут у-купі...

. . . . . . . . . . . .

А як ми бились, умірали!За-що ми голови складалиВ отсі могили? Будеш жить,То може й знатимеш, небоже!Бо слава здорово кричитьЗа наші голови... А можеІ про могили, і про насЗ старцями божими по селахПравдива дума, невеселаМіж лю́дьми ходить...«