Баба Митриха

„Я, кумко Йванихо, вмираю!Не дав міні Господь діждати,Щоб свого Климка́ оглядатиЯк верне з далекого краю!Погнали єго на-в-край світаІ вістки від него нема,І годі міні вже по шляху глядітиЗа ним! Наступає зима,Сніг білий дорогу заносить,В очех міні меркне вже світ…Смерть, кумко, надходить, хоч що ви кажіть,Душа вже з гостини до дому ся просить.

„Я, кумко Йванихо, вас прошу:Остатню ще волю вчиніть!Ось тут в тій хустині, дивіть,Пять римських паперами ношу.Се я заробляла три літа,Складаючи гріш до гроша —То, кумко, на погріб ви мій оберніте,Як з тілом розстанесь душа.А тут, в другім розі хустиниЄ сріблом пять римських, дивіть!Се, кумочко, ви для моєі дитини,Як біднятко з війська прийде, збережіть!

„Я, кумко Йванихо, робилаГіренько на грошики ті:Ні смачно я вйіла ні впила,Дріжала нераз на слоті.То чень хоч синок мій єдинийЗ них ко́ристь якую пізнасть,Заплаче за мною слезами рясними,На боже за душеньку дасть“.

Ще троха Митриха стогналаТай вмерла в куми у сінцях —А в той сам день карта в село причвалала,Що син єі в Босні від кулі поляг.

1881.