РЕЙТИНГ

Сорок мільйонів не є великою нацією. Коли вони стоять на колінах...

Страх - це іржа, що розʼїдає серця.

Стьопу ми не любили. Він щодня чистив зуби, робив зарядку і взагалі був свиня.

Судді судять, судді дрімають... Сьогодні вони судять противників короля, а завтра - короля, вони завжди судять тільки противників когось. Судді судять, судді стомились судити, але мусять - цього вимагає суспільство... Судді — над світом. Вони — незрівнянна маріонетка, маленька держава, забавка в чиємусь мішку, і забавка справедлива. Кого б не судили, як би не судили, вони завжди дотримуються засад справедливості. Інша річ, що ця справедливість може не бути такою, як її хтось уявляє... Але це їх теж не обходить, оскільки вони стоять набагато вище від самого поняття справедливості...

Суспільство без віри і любови втрачає здатність розрізняти добро і зло.

Сучасна людина виробила у собі звичку не мати свого кутка. Вона розірвала пуповину, що звʼязувала її з материнським лоном місця. Відмовилась од почуття спільноти з землею. Зреклася свідомости своєї тотожности з країною. Загубила згадку про свою спорідненість з вітчизною. Місце народження обернулось посвідкою, виданою з загсу, черговим пунктом заповнюваної анкети.

Така вже людська вдача: кожен, хто впав, хоче бачити втіху для себе в падінні іншого, бо бути в падінні самотнім - то нестерпно.

...так, вона звичайна, але не для тебе, бо ти викрив у ній надзвичайне. Цього досить. І це ж велике щастя - знайти щось велике там, де всі добачали дрібʼязок!

Так далі тривати не може. Повинно щось статися. Напруження дійшло до краю. Наближається гроза.

Так захоплює нас і кохання. Воно відкриває нашу душу назустріч життю, дає нам пізнати неперевершену, первісну радість і звʼязок із далекими поколіннями, з яких ми вийшли і які кохали так само. І яке щастя — почувати цей звʼязок у собі, відкинути всю свою пиху, всі нікчемні напруги, знати, що ти маленький і нетямущий...