РЕЙТИНГ

Як я жалкую, що Бога нема! Появись він хоч на хвилину, ох і покарав би десницею своєю безбатченків, що знищили труд мого предка! Ні гордості, ні поваги.

Я лежу на свіжій хвої, і мислі мої — коло золотих іскор огнища. Мене не займає тепер ніщо, крім гадок про сонце, погоду, дощ і такі ж інші рівно ясні, стихійно-прості речі.

Я люблю волю, - сказав Розум. - Той, хто будує хурдиги для інших чи замикає в них себе, - мій ворог.

Я люблю людину, коли стоїть вона просто, бентежлива й непокійно-буйна. Коли вона каже: «Що з того, що тут стіна? Я мушу пройти, я мушу вперед пройти». І проходить або вмирає… Я ненавиджу тебе, людино, за те, що ти ходиш крадькома… Зупиняєшся часто і вклоняєшся на всі боки. Я не люблю, коли ти прислухаєшся до бурчання шлунка й запевняєш, що то найкраща музика. Я гукаю на всіх, хто відчув відблиски проміння й бачить світло: «Розбийте ці стіни, болото засмоктує нас, бо вже сонце сходить і золотить обрій».

Я люблю свій народ, мій забитий, занедбаний народ, мою Україну ніжну, сумну, скорботно-співучу.

Я люблю стежити, як з'єднуються й роз'єднуються люди, зникають і знову з'являються. Кожний рух їхній мені довідомий і відбивається в моїй душі.

Я люблю цю лагідну таємничу тишу, що шелесливим шепотливим шушуканням розповзається по коридору, по кімнатах, по шафах, темних куточках, і тоді чути, як тиша зазираючи з усіх щілинок, мовчить улесливо і з присопуванням.

Я мав право на помилку і скористався цим правом сповна!

Я молилась. Я так молилась, як молилась тільки в дитинстві. Раз у раз я зітхала тяжко і тоді я думала, що стою в катакомбах перших християн і несу на собі великий хрест.

Я мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий “скепсис” нашого віку. Ну, і так далі... Словом, хай живе життя! Хай живе безсмертне слово!