Холера

1872 Чубинський · С. 222

Грубешівський і Літинський повіти: холеру уявляють жінкою, що ходить селами й містами в одній сорочці з розпущеним волоссям і постійно плаче; де почують її виття, там неминуча смертність.

1895 Грінченко · Вип. 1, № 55, с. 25 · Сіверщина

Новгород-Сіверський повіт (записав М. Рклицький). В одному селі досі святкують день «холерки» — на пам'ять про те, як холера того дня покинула село. 1893 року задовго до пошесті на дубовому листі, на якому саджають хліб у піч, звідкись з'явилися маленькі тонко виведені зображення змійок і ящірок, і того листя перестали вживати. Під час пошесті вдови й дівчата, вбравшись святково, ходили селом щедрувати, наче під Новий рік, і на защедровані гроші наймали молебень. Одного покійника поклали в труну ниць, «щоб сюди не вертався», а іншому хотіли скувати руки — «закувати холеру», та пожаліли. Дорогу перед селом загороджували «заставом» — дошкою від млинового шлюзу; вірять також, що холера йде проти води повільніше, ніж за водою.

1904 Гнатюк · № 203–207, с. 117–121 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби», т. 1 (записи 1902–1903 рр. з Нужників, Коропця, Кам'янки-Струмилової й Криволуки). Під час холери в Новосілці коло фігури вночі стояла висока жінка в білому, а вранці там лежали два білі хліби, яких три тижні не чіпали ні люди, ні худоба, ні пси, — а коли люди перестали вмирати, хліби зникли. Чоловік побачив опівночі двох білих хортів — великого й малого — і, розповівши про це вдома, помер разом із жінкою й матір'ю. Жандарм у Добротворі злякався білого пса завбільшки з корову й на третій день помер. Холера просить підвезти її до села й каже, що буде там, «аж поки не заколядують»; візник, урятувавши село, послав братство колядувати з дзвінком (див. міф «Холера на возі»). Пан узяв за жінку гарну сироту, що щоосені кудись їздила; слуга-чарівник поставив на дорозі свою свиту, яку буря розірвала на шматки, а вночі в приреченому селі відрубав свяченим мечем лапу білому псові — і вдома пані лежала без правої руки, бо то була холера.

1912 Гнатюк · № 548–554, с. 226–228 · Галичина

Гнатюк, «Знадоби», т. 2, вип. 1 (записи 1906–1911 рр. із Доброгостова й Уличного Дрогобицького повіту, Вижниці, Колінок, Кулачківців). Перед холерою вночі на небі спалахує сліпучий білий вогонь, і старі люди кажуть, що буде «вимір на людей». Холера ходить селом і голосить; вартівникам вона показується дівкою, що женеться за ними через пліт, хоч жандарм поруч нічого не бачить; сусідові — чоловіком, що суне до хати, і той назавтра вмирає. Найчастіше її бачать завитою жінкою, що вечорами ходить попід хати, пише щось червоним, «як любрика», на одвірках і йде далі; часом плаче, як мати за дитиною, або співає: «Коби не лук, часник та не троян-зілля, то було би в кождій хаті по троє весілля». У хатах, де вона написала, люди вмирали; в Уличному на одвірку проступили чорні літери, і в тій хаті за день померли наймичка й жовнір.