Завітання

В темну безсонную ніч, в передсвітнюю чорну годину,Втомленим о́чам моїм вельми дивна поява з'явилась:Темно-червонеє світло, неначе той одблиск пожежі,Лихо віщуючий, темряву ночі розсунув.В світлі з'явилася ґенія темная постать.Довга та чорная шата мов хмара його покривалаІ хвилювала в повітрі, як море в негоду,Сталі холодної по́лиском крила широкі ясніли;Кучері чорні та довгі спадали на плечі.В темних та гострих очах його погляд непевний світився, —Сумно дивився в простор і палкії лилися з них сльози.Горе тому, в чиє серце ті сльози огнистії кануть!Лихо та горе, всесвітню нікчемність побачить він разом,В серці в його запалає той пломінь страшенний, жерущий,Що у оча́х отих же́рвіє, — і безнадійністьТя́жка, пону́ра обгорне його наче хмара осіння. Ско́вана жахом, я погляд спустила до долу.Він же промчав, наче вітер, і зник у просторі.Темрява знов залягла, ще чорніша, ще глибша.

Вечер був місячний, ясний, і зорі лагідно сіяли;Тихо було у повітрі, вітрець только часомЛехким крильце́м повівав — і дале́ко дале́коІз за гори десь доно́сився гук від вечірнього дзвона.Довгая біла стяга́ простели́лась від срібного сяйваВ хаті моїй, — надто ясно вже світич рогатийНочі тієї світив. Тінь якаясь у сяйві з'явилась,Лехка, блакітна, прозорая і невиразна як мрія.Ґеній то був, але ґеній не той, що з'являвсяТемної ночі тоді, коли жахом сковав мою душу.

Тихо стояв він, і ледве що маяла шата прозора;Кучері яснії, лехкі вилися над чо́лом лагідним,Білії крила сріблясті леліли у місячнім сяйві.Яснії очі були, і погляд їх був наче промінь;Любо всміхався, від у́сміху то́го у серціРадісна, тиха надія, мов квітка лілеї, розквітла.Людська недоля будила не ро́спач в мені, а бажанняКращої долі, яснішої, — той ідеал мені сяявВ погляді яснім і серце за ним поривалося ли́нуть.Він подивився на ме́не журливо — і серцем я вчула,Що у небесні простори не си́ла моя ще поли́нуть…Зник він, як мрія, як срібний туман проти сонця. Зо́ря на небі рожева уже починала займатись,Із за гори десь доно́сився гук від далеко дзвона....