Заступила чорна хмара…

Заступила чорна хмараТа білую хмару;Виступили з-за ЛимануЗ Турками Татари;Із Полісся шляхта лізе,А гетьман поповичІз-за Дніпра напирає;Дурний СамойловичЗ Ромоданом. Мов та галич,Вкрили УкраїнуТа й клюють, єлико-мога.А ти, Чигирине!А ти, старий Дорошенку,Запорожський брате!Нездужаєш, чи боїшсяНа ворога стати?

— »Не боюсь я, отамани,Та жаль України!«І заплака́в Дорошенко,Як тая дитина.— »Не розсиплем вражу силуНе встану я знову!Возьміть мої гетьманськіїКлейноди, панове,Та однесіть Москалеві:Нехай Москва знає,Що гетьмана ДорошенкаНа світі немає.А я, брати Запорожці,Возьму собі рясу,Та піду поклони битиВ Межигор до Спаса.«

Задзвонили в усі дзвони,Гармата грімала;У дві лави ЗадніпрянціЗ Москалями стали,Аж на милю. Між лавамиПонесли́ клейноди.Годі тобі, Петре, питиІз Тясмина воду!Положили ті клейнодиПопенкові в ноги, —Іди, Петре, в МежигоряМолитися Богу!Не пустили Дорошенка, —У рясі пізнали,Закували у кайдани,В Со́сницю послали;А з Сосниці в ЯрополчеВіку доживати.Оттак тобі довело́ся,Запорожський брате!Виглянуло над ЧигриномСонце із-за хмари:Потягли в свої улусиЗ Турками Татари.А Ляхи з своїм Чарнецьким,З поганим Степаном,Запалили церкву божу,І кости БогданаЙ Тимошеві в СуботовіГарненько спалили,Та й пішли собі у Польщу,Мов добре зробили.А Москалі з РомоданомВ неділеньку раноПішли собі з поповичемШляхом »Ромоданом«.

Мов орел той приборканий,Без крил та без волі,Знеміг славний Дорошенко,Сидячи в неволі,Та й умер з нудьги. ОстилоВолочить кайдани!І забули в УкраїніСлавного гетьмана.Тілько ти, святий Ростовський,Згадав у темниціСвого друга великого,І звелів каплицюНад гетьманом змуруватиІ Богу молитисьЗа гетьмана, панахидуЗа Петра служити.

І досі ще, що-рік божий,Як день той настане,Ідуть править панахидуНад нашим гетьманомВ Ярополчі.