З усіх солодких, любих слів…

З усїх солодких, любих слів,які я чув із твоїх уст,одно лишило ся менїі наче срібний дзвоник тойі доси в серцї гомонить, —одно маленьке словечко:Слухай!

Коло стола сидїли ми,широкий і шумний гурток,розмова йшла веселая;нараз затихли всї, немовпо хатї ангел пролетїв;лиш ти до мене звернена,серед загальної тишіказала звільна, мов у снї:Слухай.

І враз ти зупинила ся,злякалась голосу свого́серед загальної тиші,і румянцем обляло сятвоє лице, а при столїна тебе всї ззирнули ся, —і те, що хтїла ти сказать,ухопив ангел, що в ту митьотам по хатї пролетїв

Минуло много, много лїт,минулись муки й радощі;і тих, що весело тодїколо стола балакали,розвіяв вихор житєвийпо сьвітї наче пил марний;лиш те одно слівце твоєі доси у моїй душімов срібний дзвоничок звенить.І доси із рожевих устя чую любе, привітне:Слухай!

І доси ще тремтить душаждучи чогось таємного,блискучого, величнього,що за летючим словом тиммов цар за курієром вслїдявитись мало. Та дарма!

В глубокім, темнім пралїсїмандрівець блудить змучений;трівога, голод, близька нічмов зьвіря дикого стрільцїйого женуть все дальш і дальш

У груди духу не стає, —здаєть ся, тріснє серденько,і ноги змучені тремтять,а він біжить, біжить, біжить!

І причуваєть ся йому,що десь далеко, ледво чутьтеленька дзвоник: дзїнь-дзїнь-дзїнь!

Він знає, що весь день ужеза тим зрадливим голосомбіжить даремно; николидогадуєть ся, що мабутьсе дзвонить власний страх його,та він про те біжить, біжить!

А нуж там справдї битий шлях?А нуж там хата теплая?А нуж лице коханеє?А нуж там дивні радощі?Дзїнь-дзїнь! Дзїнь-дзїнь!Дзїнь-дзїнь! Дзїнь-дзїнь!Слухай!