У сні зайшов я в дивную долину…

У снї зайшов я в дивную долину.Було так ясно, тихо, легко в нїй,Що бачилось менї: не йду, а лину.

Сьміяла ся в пишнотї веснянійПрирода пахощами вся облита,І скрізь співав пташок незримих рій.

Срібло́м на збочах хвилював лан жита,Верхом шумів-гудїв відвічний лїс,В низу була величня тайна скрита.

В низу був луг, і з нього вітер нїсТакі роскішні пахощі, що грудиАж ширшали і дух у тїлї ріс.

А йшли ті пахощі з квіток, що всюдиРосли — барвисті, дивних форм, якихМабуть нїколи не плекали люди.

Хиляючись до тих квіток палкихЯ чув, що й спів солодкий з них виходить,Мов пасма тонів нїжних і мягких.

Між тих квіток дївчат богато ходить,Всї в білому, в вінках і скиндячках,І одна одну все за руку водить.

У всїх маленькі кошики в рукахІ кожду квітку пильно оглядають,Пестять і підливають на грядках.

Не рвуть квіток співучих, та зриваютьІз кождї ростинки по листкуІ бережно у кошики складають.

І бачучи забаву їх такуЯ мовив: „На що ті листки, дївчата?На лїк, на страву їх рвете яку?“

І мовила одна: „Рвемо для сьвята.І не на лїк, бо для здорових се;І не на страву — сита наша хата.

„А хто до уст листок сей занесеІ розгризе і сок його скоштує,У того серце роскішю стрясе;

„У того сьмілість душу напростує,У того радість очи прояснить,Турботи всї розвіє й пошматує.

„Твій сум, твою зневіру хоч на митьПрогонить він; ти станеш, мов дитина,Всю суть свою ти мусиш відмінить.

„Всїм любий ти, хоч круглий сиротина,І любиш всїх, щасливий в тій любві.Кааф у нас зоветь ся та ростина“.

Пішли. Та йдуть і мовлять иньші дві:„А ти не рад листків тих скоштуватиІ занести їх там, своїй верстві?

„Чи все в вас має лютість панувати,Зневага до людства, погорда й їдь?“

І кинувсь я листки ті дивні рвати.Ось вам пучок їх. Нате та гризїть!