У Бога за дверми лежала сокира…

У Бога за дверми лежала сокира.(А Бог тоді з Петром ходивПо світу, та дива творив.)А кайза́к, на хи́рюТа на тя́жке лихо,Любенько та тихоІ вкрав ту сокиру,Та й потяг по дроваВ зелену діброву;Древи́ну ви́бравши, та й цюк!Як вирветься сокира з рук —Пішла по лісу косови́ця!Аж страх, аж жаль було диви́ться:Дуби́ і всякі дерева́Великолі́тні, мов траваВ покоси стелиться; а з я́руВстає пожа́р, і диму хмараСвятеє сонце покрива.І стала тьма, і од Ура́луТа до Тинґіза, до АралуКипіла в озерах вода.Палають села, города́,Ридають люди, виють звіріІ за Тобо́лом у СибіріВ снігах ховаються. Сім літСокира божа ліс стинала,І пожари́ще не вгасало,І мерк за димом божий світ.

. . . . . . . . . . . .

На восьме літо у неділю,Неначе ляля в льолі білій,Святеє сонечко зійшло.Пустиня циганом чорніла:Де город був або́ село —І головня́ уже не тліла,І попіл вітром рознесло́,Билини навіть не оста́лось;Тілько одним-одно хиталосьЗелене дерево в степу.

Червоніє по пустиніЧервона глина та печи́на,Бурян колючий, та будяк,Та инде тирса з осоко́юВ яру чорніє під горою;Та дикий инколи кайзакТихенько виїде на го́ру,На тім захилім верблюді.Непевне діється тоді:Мов степ до Бога заговорить,Верблюд заплаче, і кайзакПонурить голову і глянеНа степ і на Кара-бута́к.Синґіч-агач кайзак вспомяне,Тихенько спуститься з гориІ згине в глиняній пустині.Одним-єдине при долині,В степу край дороги,Стоїть дерево високе,Покинуте Богом;Покинуте сокирою,Огнем непалиме,Шепочеться з долиноюО давній годині.І кайзаки не минаютьДерева святого,На долину заїзжають,Дивуються з його,І моляться і жертвамиДерево благають,Щоб па́рости розпустилоУ їх біднім краю.