Терен співає

— »Мій друже лавре, що вінчаєш осяги поетів,солодкий после муз із листям, що подібне лезам,твоя міцна, безсмертна зелень, о зеленолезий,за гарні форми нагорода і за творчий безум.

О, дубе, князю пущ, достойне дерево монаршев короні осени — пурпурі листя, з пнем корявим,коли, щоб відпочити в тіні, спиняться у марші,схиляєшся до уст вождів шорстким причастям слави.

І ти, оливний кущу, що не вянеш і ряснієшзеленим золотом, в триванні свому самоцільний,учиш замирення з життям і зе́лені надіїі Ноям, що блукають, шлеш у далеч шум прихильний.

Проте не ви: цвітучі, славлені, рослин вельможі,а я — покірний терен, покруч дерева приземний,нелюблений, погорджуваний, сірий і буденнийзазнав найвищої із ласк — чоло вінчати Боже«.