Тарасова ніч

(П. І. Мартосу.)

На розпутті кобзар сидитьТа на кобзі грає;Кругом хлопці та дівчата —Як мак процвітає.Грає кобзар, виспівує,Вимовля словами,Як Москалі, Орда́, ЛяхиБились з козаками;Як збіралась громадонькаВ неділеньку в-ранці,Як ховали козаченькаВ зеленім байраці.Грає кобзар, виспівує,Аж лихо сміється:

»Була колись Гетьманщина,Та вже не вернеться;Було колись панували,Та більше не будем...Тії слави козацькоїПо-вік не забудем!Україно, Україно!Ненько моя, ненько!Як згадаю тебе, краю,Завяне серденько!Де поділось козачество,Червоні жупани?Де поділась доля-воля,Бунчуки, гетьмани?Де поділось? Ізгоріло?А чи затопилоСинє море твої гори,Високі могили?Мовчать гори, грає море,Могили сумують,А над дітьми козацькимиПоганці панують!Грай же, море! Мовчіть, гори!Гуляй, буйний, полем!Плачте, діти козацькії!Така ваша доля!

»Встає хмара з-за Лима́ну,А другая з поля:Зажурилась Україна —Така її доля!Зажурилась, заплакала,Як мала дитина.Ніхто її не ратує...Козачество гине,Гине слава, батьківщина,Немає де дітись....Виростають нехрещеніКозацькії діти,Кохаються невінчані,Без попа ховають;Запродана Жидам віра,В церкву не пускають!Як та галич поле криє,Ляхи, уніятиНалітають, — нема комуПорадоньки дати.Обізвався Наливайко —Не стало кравчини!Обізвавсь козак Павлюга,За нею полинув.Обізвавсь Тарас ТрясилоГіркими сльозами:«Бідна моя Україно,Стоптана Ляхами....«Обізвавсь Тарас ТрясилоВіру ратувати,Обізвався орел сизий —Та й дав Ляхам знати!Обізвався пан Трясило:»А годі журиться,А ходім лиш, пани-брати,З Поляками биться!«

»Вже не три дні, не три ночіБється пан Трясило;Од Лимана до ТрубежуТрупом поле вкрилось.Ізнемігся козаченько,Тяжко зажурився,А поганий КонецпольськийДуже звеселився;Зібрав шляхту всю до-купи,Та й ну частувати!Зібрав Тарас козаченьківПоради прохати:— »Отамани, товариші,Брати́ мої, діти!Дайте мені порадоньку:Що будем робити?Бенкетують вражі Ляхи,Наше безголовя...«»Нехай собі бенкетують,Нехай на здоровя!Нехай, кляті, бенкетують,Поки сонце зайде,А ніч-мати дасть пораду:Козак Ляха знайде.«

Лягло сонце за горою,Зірки засіяли,А козаки, як та хмара,Ляхів обступали.Як став місяць серед неба,Ревнула гармата;Прокинулись Ляшки-панки —Нікуди́ втікати!Прокинулись Ляшки-панкиТа й не повставали:Зійшло сонце, до одногоПокотом лежали.

Червоною гадюкоюНесе Альта вісти,Щоб летіли крюки з поляЛяшків-панків їсти.Налетіли чорні крюкиВельможних будити;Зібралося козачествоБогу помолитись.Закрякали чорні крюки,Виймаючи очі;Заспівали козаченькиПісню тії ночі, —Тії ночі крівавої,Що славою сталаТарасові, козачеству,Ляхів що приспала.

Над річкою, в чистім полі,Могила чорніє;Де кров текла козацькая,Трава зеленіє.Сидить ворон на могилі,Та з голоду кряче...Згада козак Гетьманщину,Згада, та й заплаче.»Була колись козацькаяІ слава і воля, —Слава сяє, а воленькуСпіткала недоля.Було колись панували,Та більше не будем,Тії-ж слави козацькоїПо вік не забудем!«

Умовк кобзар сумуючи:Щось руки не грають!Кругом хлопці та дівчатаСлізоньки втирають.

Пішов кобзар по улиці,З журби як заграє!Кругом хлопці навприсядки,А він вимовляє:

»Нехай буде отта́кечки!Сидіть, діти, у за́пічку,А я з журби та до шинку,А там найду свою жінку,Найду жінку, почастую,З вороженьків покепкую.«