Сидів пустинник біля свого скиту…

Сидів пустинник біля свого скитуСеред лісів безмірних та безлюднихІ слухав пташок голосів пречуднихІ вітру в гилю пісню сумовиту.

Аж бач, голубка, єго пташка біла,Що вже два дні не знать де пропадала,Ту-ж по над ним крильцями стріпоталаІ тихо в него на колінах сіла.

Старий погладить хтів єі руков —Тай обімлів: ті крильця сніжнобіліОбризькала червона людська кров.

І зойкнув дід: „Прокляті, зсатаніліЧаси, коли з осель людськи́х в сей лісНа крилах голуб людську кров приніс!“13 сент. 1889.