Стяги в куряві

Гудки патруль над ранком дзвонять в білім місті.Збудившись, леви з грив стрясають зорі й сніг.Порожні, сині площі в мряці золотистійколишуться, мов птахи, і біжать з-під ніг.

Дівчата, що вночі в снах ясних розцвітали,в устах почувши терпкість ранку й свіжу синь,здригаються, як промінь сонця в око жалить,долонями взиваючи останню тінь.

Мов піна на тарелях, сонний сніг на площах,гудки, мов кулі в скло, влітають до кімнат.Як шаль, дівчатам шиї обвиває острах,піднявшися з прогалин думки, з серця дна.

Аж сонце, що промінням чеше гриви левівй оливою мастить їм вигнуті хребти,відвернеться. Так око неба коралевеподивиться тривожно, чи й кудою йти.

Знечевя бризне постріл перший, другий, третій…і сонце — крапля ртуті в неба синім склі —сполохане хитнеться й, тремтячи у леті,униз покотиться в подертий стяг землі.

Розприснеться й гарячим лоєм на обличчяххолоне, як людьми закрутить наглий вирі сивим клоччям диму куряться рушниці,випльовуючи кусні сонця з ситих гирл.

Летять з горбатих мурів постріли, мов щиглі.Ой, поцілує куля ніжно лева в рот!І тепле оливо в левиних пащах стигне,аж продереться день — розрізане шатро.

Вирують вулиці — скажені каруселіі юшка олива в котлах димучих площбулькоче і кипить, немов смола пекельна,завернутий з землі у небо смаглий дощ.

Коли стає густа заслона мряки тонша,мов нетлі, виринають постаті з диміві виплюті з землі угору кусні сонцявплітаються у дальній клекіт літаків.

Принишкли, наче листя, люди занімілі,мов клин, в куль тьму впоровся навіжений марш,аж площі закрутилися, зірвались, полетілиу небо! Бачиш: наші йдуть, це прапор наш!