Шість строф містики

Скотилась ніч униз, мов плащ з плечей Христових,з проколотого боку неба ллється світло.Горою ятряться ще рани з зір тернових,ізнизу мряка миє стопи дня розквітлі.

Земля, немов народжена ні з чого вперше,виточується з-поза гір хаосу мрячних.Хрищу новим найменням кожен квіт найменшийі кожен убиваю назвою небачно.

І кожен квіт відроджується удесятеі сяє знову безіменний під росою,а сонце — діямант музики, світла свято,очам, що хочуть все пізнати, світ подвоїть.

Подвоїть і потроїть і встокроть помножить,аж зрозумію: не мені речей схопитиу клітку слова. Ляжу на зеленім ложіголоден яблука землі і світлом ситий.

Роса тече гисопом — золотава пінаі благородний струм впливає в тіла посуд.З речей потока дно недвижне, твердь нетліннав екстази сріблі прозирає й звук проносить.

Бо тільки наглий захват зможе суть розкрити,ввести в сполуку нас, в містичну єдність з світом.Зідхає небо до хреста землі прибитеі стигма сонця на моїй долоні світить.