Самаритянка біля криниці

Оперта об криничний мур — щербату ліру з пнів каміннихширяє думкою, куди пішов Неземний Чужоземець.Мов струни, струмені настроєні на гаму звуків зміннихзажурно повторяють думу про нестаток цього світу.Хто він — отой в Господню винницю трудящих слуг наємець?Схиляється на цямрину й душа її блакитна й білаздається чиста й тиха вся, мов найтихіший квіт над квітом.Сопілка із сопілкою, сестра з сестрою, щось несмілорозповідають, і журливо, і подзвінно, і повчально.Алеями акордів сонце йде у сад музики дальній.

Пливе овець отара в білім молоці своєї вовни,минає місяць квітів — звіть його трояндень! — світла повний.Блакить і білява. Сопілок перемови. Вітровіння.Пора поразки йде на квіття, суне час гіркого сімя.Новину добру сповіщає вітер з лукоморя травамі сірі грона попелу вже доспівають в пнях шершавих.У захист муз — блаженний гай ізходить сонце поміж птахіві пильно правлять обряд меду запобігливі комахи.

Все ж ця краса, хоч нескладна й нехитра, серця не напоїтьводою, що по ній уже не прагнем більше. Зовсім інше!Вода краси учить нас прагнуть вище, тонше і світліше.Цей струмінь тільки пропливає нами, ми його не творим,ми тільки посуд, ще й покірний посуд, що красу сприймає.І наново жаждущі прагнемо краси, яку сотворимв душі самі в неяловім зусиллі вільного горіння,й води живої ласки, що одна — одна всезаспокійна.

Коли ось серцем линеш за Надхненноустим Чужоземцем,схились, далека сестро, над дорогоцінний струмінь Словай води живої дай мені — твоєї спраги спадкоємцю!