Самбатіон

Гадаєте, вже й побідилиОтті, що в безумнім гнівіМордують жидів на Вкраіні?Побачим, сли будем живі!

А я напере́д вам те кажу,Як в наших се письмах стоіть:Завчасно з побіди хвалять ся,Жиє бо ще цар наш Давид!

Ви чули, жидів много тисячІде на всі кінці землі!Вони йдуть шукати ДавидаКрай моря в дворі на скалі.

Там з божоі волі жиє він,Щоб племя своє боронить:Він вчує про нинішні кривди,І страшно ті кривди пімстить.

Вже раз з свого замку край моряЗступав він жидів ратувать;Коли ще й тепер єго впросять,Він певно явить ся опять.

Та трудно се, дуже се трудно!У краю далекому десьЄ море страшенне, кіпуче,Самбатіон море те звесь.

Лиш раз один доси те мореВ далекій, незнаній земли,Шукаючи в поміч Давида,Побожні жиди перейшли.

Ви знаєте дивну ту повість?Раз цар був безбожний, хотівУ свойому царстві живучихУсіх повбивати жидів.

І вислали своіх рабінівЖиди до царя і рекли:„Не ти́кай нас, царю! Жиє щеІ наш цар Давид на земли“.

А цар розсміяв ся безбожний:„Ідіть се дурному скажіть!Умер і зотлів цар Давид ваш,Як раз тому тисяча літ.

„А впрочім беру вас за слово:Ідіть, і нехай ся явитьДо мене на учту великуЗа сорок день цар ваш Давид.

„А як не явить ся до менеДавид на означений день,То всіх вас жидів в моім царствіБез милости виріжу в пень“.

І далі говорить та повість,Як з трудом великим зайшлиЖиди над кіпучеє мореВ далекій, незнаній земли.

А море реве і клекочеІ парою в небо бухтить,За морем тим в замку високімНевмерший жиє цар Давид.

І впали жиди ті на землю,Молились три ночи й три дни,Стогнали і плакали тяжко,Аж поки слізми підплили.

А сльози йіх в море влили сяІ в кригу стялись ледову,А хвилі кипучі на кризіНа той бік несуть жидову…

Минуло днів тридцять і девять,Послів як нема, так нема,Жидам вже погасла надія,Лишилась трівога німа.

На славную учту зібралисьЗ цілого пів світа царі,І шумно, і говірно й гучноУ царськім високім дворі.

А оддалік в тюрмах і мурахПильнують жидів сторожі,Кати похожають гуртамиІ острять мечі та ножі.

Ось учта в дворі почала ся.Як гучно музика гримить!…А плачуть жиди і ридають:Не йіде наш цар, наш Давид!

Пів учти скінчилось, пів пяні напилисьВельможніі гості в дворі;Кати похожають, в руках йіх іграютьБлискучі ножі й топорі.

Вже учта скінчилась, цар пянийЖидів мордувати велить, —Втім чути: гримить, наближаєсь…Ах, йіде наш цар, наш Давид!

У чорній, замкнутій кариті,І коней вороних шість пар,Без слуг, без погоничів йідеЖидів невмираючий цар.

Стає, відчиняєсь карита,Дід з неі, зігнутий до-в-півІ сивий як голуб, тремтячовНогою ступає долів.

Ступає тремтячов ногою,От-от дотикає землі,Та диво, земля подає ся,Немов полотно на воді!

Все низше, все глибше!… Вже двір весь,І місто, і царство цілеХитаєсь, хвилює, і звільнаВсе низше, все глибше тоне.

Злякались царі і благаютьДавида: „Вертай не ступайЩе другов ногою на землю.Бо згинемо ми і весь край!“

Дідусь усміхнув ся і каже:„На учту просив ти мене!Не хочеш — вертаю, та слухайже царю,Не тикай ти племя моє!

„Ти-ж бачиш, весь двір і весь край твійНе в силі мене удержать;То-ж знай, уся власть твоя — ніщо,Щоб племя моє звоювать!

„А що не приняв ти до учтиМене, то прийде такий час,Коли моє племя засядеДо царськоі учти між вас!“

Оттак наші книги говорять,І правду говорять святу;Жиє цар Давид наш і бачитьУсі наші кривди й біду.

Нещасне село те і місто,Де в муках, в пониженю жид —І горе земли тій, як стане на нейіОбома ногами Давид!1883.