Пісня про дочасне світло

Вже не блакить — це вже блакитняви фонтаниі небо неймовірне — в смуги звук потятий.О, квіте тіла, хто ж тут більш, як ти, коханий,як ти, ненавиджений, плеканий і клятий!

Глуха стіна нічого, що між серце й серцелягає, мов незнаного хвильна музика,чи це полуди тільки миршавеньке скельце,чи безмір вічного для серця завеликий?

Колиско пристрастей, о, наші пута й крила,окови найсолодші й хмелю найхмільніший!Ти та, що лучить нас, і та, що ділить, сила,два напрями стерна одного людських рішень.

Блакиті дзвін шорсткий з духоти омліваєі кров повітря — світло ллється із розщілин.Що вічний сон оман сплітає з плям мозаїк,те пю й, пючи, ще більше прагну серцем цілим.

Тераси світла — геми щораз вищих звуківодна на одній вгору понад мряки мохом.— Йде зливний дощ блакиті на зомлілі руки.Це небо валиться, небесна катастрофа!

Молюсь землі в червоному окропі кровиі небо кличу тугою, що вічно ранить.Із уст моїх поганських спів тече Христовий,немов вино з води у Галилейській Кані.