Роберт Брюс, король шотландський

Посвята дядькові М. Драгоманову.

Спогадаймо давнюю давнину,Спогадаймо повість незабутнюПро далеку вільную країну,Про стару Шотландію славутню.

Давня повість! і на байку схожа, —Є в нїй певні справи, єсть і мрії,Але ж правда, наче зірка гожа,Сипле скрізь проміння золотії.

Правда нам сьвітитиме крізь хмари,Ми ж далеко думкою полинем,Ми поглянем на військові чвари,В давній славі спогадом поринем.

I

Вже було лїт пятьсот тому, —На край шотландський вільнийВійною йшов король Едвард,Англійський владар сильний.

Зібрав він лицарів своїх,Все горде пишне панство,Щоб то шотландський вільний людЗабрати у підданство.

По всїй Шотландії йде гукЛуною голосною:„До зброї, браття! ось ідеКороль Едвард війною!

„Гей, миле браття! чи у насЯсної зброї мало?Хиба в шотландській сторонїВже лицарів не стало?“

Лицарство йде, земля гуде;Зійшлись ворожі лави…Багато буде сього дняКрівавої забави.

Блищать списи, брязчать мечіІ шоломи яснії,Гукають люто вояки,Ржуть конї воронії.

Воюють день, воюють два,На третїй день — ой горе!Шотландцї крикнули: „Біда!Король Едвард нас боре!“

Англійське військо бє-сїче,Англійська зброя сїяє;Шотландська зброя опада,Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсьІ сурма забренїла,Знялась над військом корогва,Та не барвиста — біла.

Всї стали тихо, всяк свій списДо долу похиляє,Гука герольд: „Король ЕдвардШотландцїв призволяє

„Лихую зваду залишить,Спокій вернути краю,Прийти до згоди без війниПо братньому звичаю.

„Так каже наш король: хто з васПогодить ся зо мною,Той і маєтками й людьмиВладїтиме в спокою.

Люд простий має нам платитьПодатки й десятини,А лицарь буде вільний панСвоєї батьківщини.

Всяк лицарь має з королемХодити у походи,За те він матиме собіІ ласку й надгороди“.

До долу впали корогви,Весь гурт шотландський панськийВраз крикнув: „Згода! хай живеЕдвард, король шотландський!“

Шотландське лицарство здалось,Але один зостав сяПри зброї лицарь молодий, —Робертом Брюсом звав ся.

Едварду глянув він в лице,Мов кинув блискавицю,Здійняв і кинув ворогамЗалїзну рукавицю.

Потім остроги дав коню,Кінь вороненький звив ся,Помчав у гори, мов стріла,В міжгір'ї темнім скрив ся.

II

Поїхав Роберт по шотландській землїЗдіймати народне повстання,Гонцїв розіслав він по всїй сторонїСкликати селян на зібрання.

Коли на широкій долинї між гірЗібралась великая рада,Роберт тодї вийшов до люду й сказав:„Шотландцї! вчинила ся зрада!

Нема в нас лицарства, нема в нас панів,Вони вже англійські піддані;Та є ще в країнї шотландський народ,Не звик він носити кайдани!

Повстаньмо ж тепера усї як одинЗа дїло братерськеє спільне!Розкуймо на зброю плуги! Що́ орать,Коли наше поле не вільне?“

Тут всї зашуміли, мов хвилї морські:„Ходїмо, здобудемо волї,Або наші голови вільні, буйніСкладемо на нашому полї!“

І там на широкій долинї між гірСеляне всї табором стали,Палили багаття вони цїлу нічВсе ясную зброю ковали.

На ранок узброєне військо було;Кому ж не дістало ся зброї,Тому не забракло сокири, коси,Та в грудях одваги міцної.

Те військо не мало ясних корогов,Нї панцирів срібних коштовних,На простих селянських щитах не булоДевізів гучних красномовних.

У цїлого війська девіз був один:„За волю, за рідну країну!“Хоч слів тих нїхто на щитї не носив,Та в серцї носив до загину.

І так вони вийшли напротив панів,Роберт їх провадив до бою;Нї одного лицаря окрім йогоНе мали Шотландцї з собою.

Шотландське лицарство усе перейшлоСлужити в англійському війську,Пішло боронити мечем і щитомКорону і владу англійську.

В нещасну годину шотландський народКував свою ясную зброю:У першому бою розбиті були,Багато лягло головою.

У друге зійшли ся — недоле тяжка!Знов військо шотландське розбите.Ударили в третє — знов поле кругомВсе трупом шотландським укрите.

Міцна була сила потужних панівІ ва́таги мудрі знайшли ся,Нї в гори завести, нї в нетри загнатьОбачні пани не дали ся.

Широкі долини, розлогі ланиШість раз були крівью политі,Шість раз пролунав по Шотландії крик:„Шотландцї, Шотландцї розбиті!“

Нї зброї вони, нї своїх короговЕдварду до ніг не зложили,Та волю й країну свою боронить —Не стало селянської сили.

Одні полягли, а другі розійшлись,Пішли своє поле орати.Без війська, без слави зостав ся Роберт.Що ж має тепер він почати?

Чи має піти, як шотландські пани,Едвардові зброю віддати,Зостатись отут в подоланній землїОстаннього сорому ждати?

Нї, краще не бачить того і не чуть,Як гинути буде країна!…„Прощай, моя рідна країно! простиСвого безталанного сина.

„Хотїв би я вільною бачить тебе,Але не судило ся теє…Далеко тепер на чужих берегахПоляжу за дїло сьвятеє“.

Так мовив Роберт і подав ся він гетьНа берег убогий ірландський,Він думав по вік не вертати ся зновУ край безталанний шотландський.

В Ірландію мав ся прибуть корабель,Що лицарів віз в Палестину,На ньому од'їхати хтїв і РобертУ тую далеку чужину.

У купі з одважним лицарством бажавПіти у хрестовім походї,Щоб дїлу сьвятому останнїм життямІ силою стати в пригодї.

III

На безлюдному березї моряОдинока хатина стоїть,В тій хатинї рибальській убогійЗбройний лицар самотний сидить.

То Роберт. Він в вікно поглядаєЧи не мріють оті кораблї,Що везуть хрестоносцїв одважнихНа війну до сьвятої землї.

Нї, не видко нїчого на морі,Не білїють вітрила ясні.Грає вільне широкеє море,Гомонять його хвилї гучні.

Та Робертові сумно дивитисьНа те море веселе, буйне,Як згадає він рідну країну,Затремтить його серце сумне.

І Роберт, од вікна одступивши,Лїг на лаву і погляд підвівНа потріскану стелю; на стелїПавутиння павук собі плїв.

І знїчевя Роберт задивив сяНа роботу того павука;Лицарь бачив, як прялась помалуТая нитка тендїтна, тонка,

Як павук по тій нитцї спускав ся,Росколихувавсь потім на нїй,Щоб її до стїни причепити,Далї невід розкинути свій.

Що гойднеть ся, то нитка й порветь ся,І до долу павук упаде,Але зараз же злазить у горуІ нову собі нитку пряде.

Так шість раз той павук обривав ся,І шість раз він на стелю злїзав,Але в сьоме таки удержав сяЙ до стїни свою нитку припяв.

Тут Роберт раптом скочив на ноги,Ухопив свою зброю до рук,І гукнув: „Та невже таки лицарьМенше має снаги, нїж павук?!“

IV

Ой тож не сокіл винозірЗлетїв з гори в долину,То прилетїв юнак РобертУ рідную країну.

Він на коневі воронімПо краю пробігає,В останнїй раз шотландський людДо бою він скликає:

„До зброї всї! чи ще живеМіцна одвага ваша?За волю згинуть ми клялись,А деж присяга наша?

„Хто волї ще не відцуравсь,Нехай іде до бою!Хто памята про славу й честь, —До зброї! хто за мною?“

Не згас, не згас шотландський дух,Шотландія повстане!У сьомий раз, як в перший разЗібрали ся селяне.

Король Едвард не сподївавсьШотландського повстання,Його лицарство розійшлосьУже на спочивання.

Зосталась тілько поки щоМала частина війська,Безпечна й сьмілива булаЗалога та англійська.

Все розмовляють вояки,Які з війни достатки,Які в Шотландії корольЗбиратиме податки.

Серед англійських вояківСидять пани шотландські;Тепер король їм знов вернувПрава й маєтки панські.

Тож завтра кожний з них підеДо рідної оселї, —Чого ж сидять вони такіСмутні та невеселі?

Того, що душу їм гризеІ сором і досада, —Здаєть ся ім, що все кругомГукає: „зрада, зрада!“…

Англійські-ж лицарі собіПісень гучних співають,І так бадьоро на списахЇх короговки мають.

Селяне тихо підійшлиДо війська за горою,З'явились, наче з під землї,І вдарили до бою.

Все зашуміло, загуло,Мов буря-хуртовина,Роберт лїта на воронім,Неначе громовина.

Ох, лютий бій, останнїй бій, —Щаслив, хто переможе!…Англійцї в розпачі, кричать:„Ратуй нас, милий Боже!“

До них з границї поспішаВід короля підмога,Її стріча шотландський крик:„Нї, наша перемога!“

Підмога сильна надійшла,Але шкода, — вже пізно!Женуть Шотландцї ворогів,Гукають вслїд їм грізно:

„Не доведеть ся більше вамЛамать чужої волї!Коли життя вам дороге, —Кладїте зброю долї!“

Шотландське військо зайнялоАнглійцїв під горою,Нема ратунку їм, нема, —Складають долї зброю.

Тодї з громади виступаРоберт і промовляє:„Отак тепер шотландський людАнглійцям об'являє:

„Наш край віддавна вільним був,Таким по вік він буде;Ви бачили, як прав своїхБоронять наші люде.

„Збіра хай в Англії ЕдвардПодатки й десятини,А всяк Шотландець вільний панСвоєї батьківщини.

„Селянам нашим байдужеПро ласку й надгороди,Вони не підуть з королемЗа лицарством в походи.

„Тепер я вашу зброю всюУ закладї лишаю,А вас до дому відпущуПо братньому звичаю.

„Ідїть, Едвардові скажіть,Як чули, по сїй мові.Коли не згодить ся на мир, —Ми знов у бій готові.“

Англійцї мовчки одійшлиБез корогов, без зброї;Без радощів пішли вониГеть до землї рідної.

І як в долину вже зійшли,Оглянулись на гору,Роберта вглядїли вониСеред сїльського збору.

Укрита людом там булаУся гора зелена,А вище всїх стояв Роберт,У ніг його знамена.

Лежала і зброя вся ота,Що на війнї забрали,Шотландська зброя й корогвиНавколо нього сяли.

Роберт неначе річ держав,Змагав ся, боронив ся,Зняв потім ясний свій шоломІ людові вклонив ся.

Англійцї чули, як гукнувУвесь той гурт селянський:„Хвала і честь! нехай живеРоберт, король шотландський!“

V

Так Роберт за снагу та одвагуКоролем у Шотландії став,В Едінбургу, преславному містї,Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скінчилась,Вийшов з церкви король на майдан,Люд гукає: „Робертові слава!„Хай живе! він до віку наш пан!“

Коли се́, раптом стихло гукання,І весь люд мов чекає чого.З юрби виступив гурт невеликий,То обрані від люду всього:

З них один на перед виступає,Короля він поклоном віта,Поглядає навколо по людяхІ такую промову чита:

„З ласки Бога й народа обранийНаш королю! вітаєм тебе!Ми підданими влади твоєїПризнаємо охоче себе.

„Коли ти боронитимеш волюЙ самостійність народу твого,Ми повік шанувать тебе будемІ любити, як друга свого.

„Ти кликнеш на війну, ми зберемосьПід твою корогву всї гуртом,Ми готові тобі і країнїПослужити мечем і щитом.

„Та коли ти забудеш про справуЧести й волї народу свого,Схочеш інші, багатшії землїПрилучати до панства твого, —

„Ми не підем тодї за тобою,Щоб чужого добра здобувать,Нам не тїсно у рідній країнї,Нам не треба в чужу мандровать!

„Коли ти серед панських роскошівПродаватимеш люд свій панам,Ми сами боронити потрапимТі права, що належать ся нам.

„А коли ти англійській коронїВіддаси королевство своє, —Знай, що в тую ганебну годинуПропаде й панування твоє.

„Ми тебе королем увінчали,Ми тебе й розвінчаєм сами,І коли проти нас ти повстанеш,Проти тебе повстанемо ми.

„Дай нам Боже радїти до віку,Що обрали тебе в королї,Хай цьвіте при тобі та пишаєВільна воля в шотландській землї!“

„Дай то Боже!“ — Роберт їм відмовив: —„Буду знати, на що я іду,Дай нам Боже до віку прожитиВ щирій згодї, у добрім ладу!“

VI

Щира згода, добрий лад зістав ся,Не зламав Роберт свойого слова.Не пропала, не пішла по вітруТа громадськая чесная умова.

Дивувались на шотландську волюІ стороннії чужії люде,Всї казали: „Поки сьвіта сонцяУ ярмі шотландський люд не буде!“

Не пригас і не пропав нїколиВільний дух в шотландському народї,Стала вільна сторона шотландськаНавіть давнїм ворогам в пригодї.

Як пізнїш Англійцї і ШотландцїПоєднались в спільную державу,То Англійцї вчились від Шотландцїв,Як любити волю, честь і славу.

І за те хвала Роберту Брюсу, —Він борцем за рідний край з'явив ся.Так! одваги та завзяття в працїВін в малого павука навчив ся.

Він здобув собі велику славу,І не вмре та слава, не поляже,В піснї, в слові буде вічно житиІ про себе сьвітові розкаже.

1893 року.